Чотирнадцятирічна Іванна пережила сильний стрес, коли бачила убитих і поранених, пожежі в будинках від обстрілів, озброєних людей. Це був важкий удар по дитячій психіці. Спогади ще живі, і по вулицях Мар’їнки ходити їй страшнувато.

Війна – це страх, боязнь того, що можна втратити багато близьких, як це сталося з 2014 року.

Зруйнувалася моя дитяча психіка, коли це тільки починалося у 2014 році. Досі згадую, коли вночі починається обстріл і мама кричить: «Спускайся швидко в підвал!» Усе стихло, але в той же день усе почалося заново.

Це назавжди залишиться в пам’яті людей, у яких помер хтось у першу ніч. Дуже важко згадувати, але це відбувається досі.

У перший день, коли мені сказали, що в Мар’їнку заходять танки, я не повірила. Бабуся сказала нам: «Сидіть вдома, на вулиці починається обстріл». І теж ніхто не повірив. Але тут почалися бабахи, і ти не розумієш спочатку, що відбувається. Тобі кричать, щоб ти лягала на підлогу, тому що навколо нашого будинку стріляла і важка артилерія, і стрілецька зброя, і багато всього. Я боялася навіть вийти з дому.

Коли все більш-менш заспокоїлося, я вийшла на вулицю і стояла в дикому шоку від того, що бачила. Усе місто, у якому ти живеш, повністю горить. Загинуло дуже багато людей.

Було дуже страшно бачити, як перед твоїми очима падають снаряди і помирають люди. Мені тоді було 14 років. Для дитячої психіки це дуже важко. Коли бачиш, як несуть поранених, на дорозі кров або десь померла людина лежить, це дуже важко. Воно досі впливає на мої підсвідомість і психіку. На сьогоднішній день трохи пострілюють, і досі мені страшно ходити вулицями.

Я пам’ятаю, як нам говорили в школі не піднімати з дороги телефони, іграшки. Це можуть бути заміновані гранати. Ти бачиш, як помирають близькі люди, із якими ти проводив дитинство, вони допомагали тобі, вчили на коні кататися. Людину вбивають миттєво за те, що він поїхав забирати корів по своїй роботі. Йому відрізало ноги. У 2015 році йому не встигли надати допомогу, тому що швидка боялася приїхати. Найважче бачити, як помирають близькі.

Ми із сестрою дуже багато переживали, навіть коли виїжджали під час активних бойових дій на тиждень до родичів. Ми переживали не за себе, а за рідних. Як вони будуть? Ми їм телефонуємо ввечері, а вони кажуть: «Ми вийшли на вулицю, у нас стріляють фосфорними снарядами». Я кажу: «Заходьте до хати». А вони стоять і не бояться. Дуже важко, коли ти тут, а вони за кілька кілометрів, і ти хвилюєшся.

Наше місто було дуже гарним і багатим людьми. Протягом однієї ночі все розбилося і зруйнувалося, люди виїхали. Сусіди залишили будинок, вони хочуть повернутися, але не можуть, бояться за дітей і за своїх близьких.