Бережна Владислава, 14 років, учениця 9 класу гімназії №14, м. Ніжин, Чернігівська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Мохир Людмила В’ячеславівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Усе почалося о п’ятій ранку 24 лютого. Того дня я хотіла прокинутись раніше, щоб причепуритися до школи, тому поставила будильник на п'яту годину. Як тільки взяла телефон у руки, то почула вибух - я підскочила з ліжка та побігла до кімнати мами і тата. У цей час Батько вже прокинувся та почав комусь телефонувати, мати зв’язалася з бабусею, яка живе у Чернігові. Бідна бабуня була дуже налякана гучними вибухами прямо біля її будинку. Моя старша сестра та її подруга, яка була в нас на ночівлі, почали дуже панікувати, сестра гучно плакала. А у мене почали труситися руки. Тоді ми почали шукати інформацію в соціальних мережах. Пізніше виступив президент і оголосив, що почалася повномасштабна війна з росією. Спочатку мені було страшно, але згодом я себе заспокоїла та почала збирати речі.

У нашій родині цей день перевернув усе життя. Мій тато раніше працював водієм міжнародних перевезень, але через війну він пішов у ЗСУ, а моя мама з сусідами згуртувались та почали допомагати нашим захисникам.

Вони збирали одяг для воїнів, а також пляшки для «коктейлю Молотова». Також ми разом ходили плести сітку з тканини, а я почала гірше вчитись, але зараз намагаюсь це виправити.

З самого початку війни у нас змінилося все.

Почалися постійні сирени, яких ми раніше не чули. Іноді вимикали світло, воду. Були постійні перебої зв'язку. Більшість свого часу ми проводили в погребі, де було дуже холодно і вогко.

Але дорослі намагалися зробити усі умови, нам навіть змайстрували маленьке ліжко. Оскільки у нас немає свого погребу, то ми жили у сусідів. Пізніше почалися проблеми з продуктами, але нам більш-менш усього вистачало. Люди отримували багато волонтерської допомоги від інших країн.

Було страшно, коли майже біля нас були бої. У навколишніх селах стояла російська нечисть, але до нас в місто не зайшли. У той момент до нас приїхала бабуся з сестрою, бо в Чернігові було вже неможливо жити.

Сестра мені розповідала, як вони страшно виїжджали, тоді ще не був розбомблений автомобільний міст. Вони благополучно дісталися до села, а на наступний день мої рідні дізналися, що міст підірвали.

З того моменту, коли приїхала моя старша сестра, життя почало відновлюватися, ми багато сміялися та майже забули про війну, почали гуляти містом та інше. Коли стихли вибухи, моя сестра з бабусею поїхали до Чернігова. Згодом знову почалася школа, ми провчилися небагато, десь пару місяців, і почалися літні канікули. Під час літніх канікул я відновила спілкування з колишніми однокласниками та їздила до бабусі з сестрою до Чернігова. Життя потроху почало відновлюватися.

Для мене мир - це спокій у країні, це коли всі повертаються додому, коли не летять ракети над головами і не гудуть сирени кожен день, це коли всі сім'ї возз'єднуються, це коли ми всією Україною відсвяткуємо день перемоги!!!