Мокієнко Давид, 14 років, учень 9-А класу Петриківського ліцею, смт. Петриківка, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Гречанова Ірина Володимирівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

"Україна – це я!" - цей вислів , який знає кожен, та що він означає? Для мене - це домівка, рідні, друзі, спокій, частинка мого серця. 24.02.22, як всі ми прекрасно знаємо, країна-агресор вторглася в нашу домівку. Чому? Навіщо? Цього ніхто до сих пір не знає! На мою думку, це через те, що ми знаходимося посередині великих держав. Їм хочеться наших родючих земель, наших корисних копалин. Але яке хтось мав право руйнувати наше життя?

Мене звати Давид, мені 14 років. Я з невеликого селища під Дніпром, під назвою Петриківка. Моя мама - росіянка, а батько - українець. Так сталося, за збігом обставин, що мій дядько, який проживав у Москві, помер. Моя мама поїхала на його похорони 23.02.22. Коли пройшли похорони, вона вже не могла повернутися до України. Кордони вже були закриті, а тим більше не впускали росіян, її могли вбити. Вона була вимушена їхати до іншої країни. Найдешевший білет був до Арабських Еміратів, де вона знаходиться до сих пір. Все, ми більше не бачились. Ми залишилися з батьком та нашою тіткою.

Два місяці від початку війни я з татом допомагали військовим. Ми їздили в Харківську, Донецьку, Запорізьку області, приймали біженців, допомагали в церкві, де мій батько є пастором. Роздавали гуманітарну допомогу. Як зараз пам’ятаю слова вдячності та сльози щастя жінок, дітей, воїнів.

В ту мить церква стала для мене другою домівкою. Ми там ночували та їли, але всьому є кінець. Через два місяці мої батьки вирішують, що нам з братом потрібно їхати до Німеччини. Ми поїхали. Дорога була тяжкою та тривожною. Перетнувши кордон, ми поїхали до Варшави, де потім на потязі доїхали до Берліну. Життя в Германії на початку довелося нелегким, невідома країна з невідомою мовою. Зараз мову я так і не вивчив, але можу розумітися з німцями.

До сьогодні мій батько продовжує їздити в гарячі точки України. Наша громада та батьки, рідні військових передають на всі бригади допомогу: одяг, закрутки, смаколики. Діти малюють малюнки та виготовляють обереги для ЗСУ. Інколи мені здається, що мій тато себе не щадить, він буде йти до останнього, навіть коли зовсім немає сил.

Він мій герой!

Як хочеться повернутися в той спокійний час, коли був мир в моїй країні, коли ми з сім’єю були разом. Дуже сподіваюся на скорішу зустріч з мамою, ми з братом за нею дуже сумуємо. Нам дуже тяжко без наших батьків. Цінуйте своїх рідних та близьких. Бо тільки Бог знає, що може статися в цю секунду.