На момент російського вторгнення ми спали родиною у себе вдома. 

Коли м. Херсон перебував в окупації, чоловік 24.02.2022 був призваний на службу, де перебував в казармі(співробітник СІЗО).

Я залишилась одна з дитиною 11 років, і геть не розуміла, що потрібно робити і куди бігти з дитиною.

І як нам вибиратися з окупованого міста. Коли люди почали говорити, що орки ходять по квартирам людей, які носять форму, було дуже страшно, я з дитиною ночувала в коридорі, щоб почути, якщо орки почнуть вломлюватися до хати. Поліції, прокуратури та інші силовиків в місті не залишилось, було страшно від розуміння того, що твоє життя нічого не вартує, ти не захищений ніким і допомоги просити не має від кого.

Приголомшила подія, коли місцеві чоловіки практично з голими руками, вийшли на захист міст і там були практично всі знищені.

Зараз в Херсоні встановили пам'ятник в честь загиблих  так званий "Сиреновий парк". Коли ми виїжджали з Херсону орки пропустили колону з цивільних, а потім почали розстрілювати їх в спини.

Багато всього було, але я намагаюсь заблокувати спогади. 

Нестачу їжі в Херсоні ми відчули практично з першого дня війни, продукти приходилось як ми казали між собою "добувати" і мінялися мж сусідами у кого, що було, хтось добував хліб, у когось була картопля так виживали.

Моя сім'я нажаль проживає окремо, мій чоловік продовжує проходити службу в Херсоні, я, моя дитина та мати в Києві. Бачимось дуже рідко. 

Не скажу, що приємно, але під час початку війни я була геть розгублена, не розуміла що коїться навколо, я не знаю це був стан ступору. Моїй дитині прийшлось подорослішати, та іноді приймати рішення за нас двох, зараз мені дуже соромно, що я розгубилась в той момент. 

Наразі я працюю в держ.службі.

Речами, які нагадують мені про трагічні події, що розпочалися 24 лютого 2022 року стали мої зимові чоботи і спортивний костюм , не знаю чому саме вони, але на початку війни ми спали вдягнені та взуті, може за рахунок цього.