Сотволдієва Сафіна

9 клас, Веселокутський ліцей з початковою школою та гімназією Болградського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Александрова Алла Миколаївна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Війна – це слово, що має так багато значень і асоціацій, що не може не викликати найрізноманітніших емоцій і роздумів. А війна в Україні – це вже зовсім інша історія. Це історія болю, страждань і невідомого майбутнього.

Тривожні новини з фронту, погляди військовослужбовців, які повернулися з війни та історії людей, які живуть в зоні бойових дій, свідчать про те, як війна змінює життя кожної людини.

Мої проблеми здаються такими дрібними та незначущими порівняно з тим, що я дізналася від людей, які були в самому пеклі військових дій.

Їхні історії про те, як вони вимушені були залишити свої домівки, рідних та близьких людей або про те, як вони повернулися до зруйнованих міст та сіл, не знаючи, куди йти та як жити далі лише підсилюють мою вдячність за те, що я живу у відносно спокійному місті та у безпеці.

Війна для мене – дуже сумна історія. Я відчула, що вона почалася, коли вперше на моє місто були випущені ракети неподалік від мого дому. Хоча живу я у невеличкому містечку, але й сюди раптово увірвалася війна, як цунамі, знищуючи усе на своєму шляху.

Пам’ятаю, як у той вечір почали труситися вікна та двері, що дуже налякало мене й мою сім’ю. Ми з сестрою одразу впали на підлогу, закрили очі, бо було таке враження, що ракета прямо над нами і через секунду нас не стане.

Перед очима за мить промайнуло усе життя. Мені так не хотілося вмирати. Зранку ми сиділи без світла, була метушня по всьому місту, над усіма нависла грозовою хмарою тривога. Задля своєї безпеки ми поїхали в село до родичів на кілька днів. Було дуже лячно лишатися та водночас не хотілося лишати домівку.

З того часу наше життя розділилося на до та після війни. Страх слизьким вужем заповз у серце та душу.

Будь-який шум, гуркіт лякає нас, а вночі взагалі боїмося міцно заснути, щоб не пропустити сигнал тривоги.

Як не намагається мама приховати свій страх, стурбованість та збентеженість, ми з сестрою бачимо її налякані очі та цей жах інтуїтивно передається нам.

Дуже сумно стає від думки, що малі діти мають народжуватись у підвалах та укриттях, та невідомо чи побачать очі світло нового дня. Навертаються сльози на очі, коли бачу в інтернеті відео військовослужбовців та їх родин, які змушені ризикувати власним життям задля спокою країни. Мені гірко за наш народ, який, як фенікс, має відроджуватись знову і знову.Скільки ще крові треба пролити?! Скільки ще українців треба вбити, щоб зупинити це божевілля!?

Я впевнена, що перемога буде за нами, бо українці заслуговують на мирне життя та належне щасливе майбутнє!