Криволап Поліна, 9 клас, Городнянський ліцей №1

Вчитель, що надихнув на написання — Філоненко Людмила Олексіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Моє ім’я Поліна, живу в мальовничому містечку на Чернігівщині , не далеко від кордону з країною агресором. І ось вже майже 1000 днів як триває війна, яка змінила життя кожного українця , моє життя …

Коли почалась війна я була звичайною шестикласницею, ходила до школи, на спортивні секції , життя здавалось було таке безтурботне. Я мріяла про майбутнє , куди піду навчатись після школи ,але того страшного ранку , в свої тринадцять років, я розуміла , що життя вже не буде таке як раніше . В наше маленьке містечко день і ніч сунула ворожа військова техніка , ми опинились в окупації. 

В людей почалася паніка, в магазинах закінчилися продукти , а так як з перших годин війни мости були пошкоджені , продукти та інші необхідні товари до нас доставити не могли. Були перебої зі світлом , зв’язком та Інтернетом . 

Новини можна було почути лише по радіо. В нашому будинку газове опалення , але воно без світла не працювало , було дуже холодно , грілися газовою плитою. Йшли дні , здавалося ми втратили відчуття часу ,всі дні були схожі , часом здавалось , що мене теж охоплювала паніка , страх , що далі , як ?

Коли ми з мамою іноді виходили в місто за хлібом , бо сама вдома я боялась залишатись ,стоячи годинами в довжелезних чергах на холоді, щоб взяти хоча б одну хлібину, я бачила окупантів зі зброєю . 

Пізніше тато дістав трохи борошна та мама змогла пекти хліб вдома , мені тоді здавалось то був найсмачніший хліб в моєму житті . Так як ми живемо в будинку , маємо невеличкий огород та невеличке господарство , то яйця, овочі та різну консервацію мали в запасі . Тим що мали ділились із сусідами та знайомими , ми були дружні та злагоджені .

Так тривало майже два місяці ,ночами не спали від гулу літаків , чули вибухи від яких здригалась земля , але настав день коли наші хоробрі ЗСУ звільнили наше містечко від окупантів . Здавалося б , що життя налагоджується . Пошкоджені дроти поладнали, з’явилося світло, вода ,тепло ,зв’язок , ми почали навчатись , хоча і дистанційно .

Проживши ці страшні дні в окупації , я почала більше цінувати тишу , близьких людей поряд , хліб , його незабутній аромат і можливість просто жити своїм життям без страху та відчуття безсилля . 

Були дні коли здавалося, що нічого не можна змінити , але з часом я навчилася не падати духом , побачила наскільки люди можуть бути сильними та злагодженими , як всі вони разом допомагали один одному і це надало мені моральну підтримку. Навчання допомогло відволіктись від жахливих подій які продовжували відбуватись в моїй країні , я почала більше читати. Попри всі труднощі я вірю в мирне майбутнє . Моя мрія – повернутися до нормального життя , де будемо ходити до школи , зустрічатись з друзями та не боятися за своє життя і життя близьких. Я мрію, щоб наша країна була сильною та незламною. Я хочу внести свій внесок у наше майбутнє, бо наша місія відбудувати нашу Україну , зробити її ще більш квітучою ніж вона є .

Ці 1000 днів навчили мене цінувати кожен момент життя ,бути сильною,незважаючи на труднощі які нас супроводжують кожного дня і на даний час , бо війна не закінчилась , вона є і залишила страшну рану в серці кожного з нас , бо ми житимемо , а невинні люди , наші захисники , які загинули захищаючи нашу свободу будуть янголами . Вірю, що мир скоро настане , і ми всі повернемось до нормального життя без війни. Без цієї жахливої війни …