Ми мешкали в Миколаєві. У мене є чоловік і двоє дітей. Ми жили в самому центрі, де був масовий обстріл, тому виїхали до свекрухи за межі Миколаєва, але залишилися в Миколаївській області.

У моєї дитини хворе серце, їй дуже погано стало після обстрілу, і ми виїхали.

Ми кинули свою домівку, залишилися без роботи, без коштів, з дітьми на руках. Виїхали без одягу, без нічого. Купити неможливо було, тому що грошей зовсім не було, бо залишилися без роботи. 

Ми з Миколаєва виїжджали вісім годин, це було після масового обстрілу Корабельного району. Було дуже тяжко, бо всі масово виїжджали на Одесу. Були обстріли, і ми ховалися під машинами. Було дуже тяжко, всі плакали, в кожній машині - діти. 

Ми пропускали військові машини великі, танки. Це таке страхіття - я такого ще ніколи не бачила, діти дуже налякані були. Дуже тяжко і страшно згадувати навіть такі ситуації.

Я вийшла на роботу і мусила звільнитися, бо дуже мені було погано, операцію зробили. Це все на нервовій почві у мене.

Хочеться, щоб поскоріше війна закінчилася, щоб весь цей жах закінчився. Щоб ми разом з родиною святкували перемогу нашу і жили далі щасливо, з роботою, і всі були здорові і в мирі. Щоб ми жили далі так, як ми жили, а може, і краще.