Мені 62 роки. Я жила в селі Преображенка Запорізької області з донькою і двома внуками. Маю ще одну доньку. Вона військова. Від неї ми дізналися про початок війни. Відразу поїхали в Запоріжжя по її доньок. Коли повернулися, бігали в підвал. Не було світла. Його досі повністю не відновили. Газу з квітня немає. 

Найбільше шокували прильоти. Підвал здригався від них. Прилетіло у двір – вікна посипалися, дах пошкодило. Сусідка отримала осколкове поранення.

Через три тижні від початку війни одна донька забрала внуків, а я з іншою і її дітьми поїхала на Захід України. Чоловік залишився вдома, бо не міг кинути господарство. Десятого травня ми приїхали в Запоріжжя. Навідуємося до чоловіка, допомагаємо йому по господарству. Невдовзі плануємо повернутися назовсім, бо нема чим сплачувати оренду квартири. Та й у Запоріжжі не так вже й безпечно. Були прильоти неподалік від нашого житла. 

Донька втратила роботу, бо росіяни розбомбили завод, на якому вона працювала головним інженером. У Запоріжжі на завод не піде, бо дитину нема куди діти. Долати стрес допомагає онук. Він активний, усіх нас тримає на плаву. Заради нього й живемо.