Жителі села сподівалися, що війна омине їх домівки, але одного разу вулицями пішли танки окупантів.

Ми були в дома, і о 6 ранку 24 лютого мені зателефонувала мама, сказала, що почалася війна, що в них літають літаки і десь вибухає. Я відразу не повірила і почала заходити в інтернет, дивитися, чи правда це. Бо дуже не хотілось вірити. Але всі новини тільки й тріщали, що Росія вторглася на територію України.

Я просто сиділа і не знала, що мені робити, адже в мене маленька дитина. Тоді йшли жорсткі бої на Херсонщині. Це від нас не дуже далеко і було постійно чути, як бахкає. Ми вирішили нікуди не тікати, думали, що в селі буде безпечно, що нас воно не торкнеться. Але в нас почали щоранку о 6 годині літати літаки. Бувало й не один. Скидали поруч з селом бомби, було дуже страшно. І потім одного дня окупанти зайшли в наше село.

Я була на вулиці і побачила, як їдуть танки з буквою Z. Було дуже страшно. Одну ніч було тихо, а потім почалися постійні обстріли. Ми майже не виходили з підвалів, дитина дуже плакала, вона була дуже злякана від всього того, що відбувалося.

Світла вже давно не було, вода також закінчувалася, і в один день ми вирішили, що потрібно виїжджати. Було дуже страшно, адже був в нас випадок, коли виїжджала сім’я з дітьми і машину просто розстріляли. Але ми ризикнули.

Їхали довго, бо було дуже багато блокпостів. Я молила Бога, аби швидше покинути те пекло. Ми виїхали і як тільки доїхали до нашого блокпоста, наші українські військові сказали, що все, не бійтесь, ви тут в безпеці. І я видихнула.

У нас з собою нічого не було, але дякувати Богу, ми зустріли волонтера, який допоміг нам і дав продукти. У нас нічого немає і зараз: все лишилося вдома на окупованій території. В мене немає робити, я в декреті. До початку війни ми займались власним бізнесом: у нас були корови, і ми возили молочну продукцію в Херсон та Миколаїв. Зараз немає нічого…