Савченко Поліна

11 клас, Тетіївський ліцей №3

Вчителька, що надихнула на написання – Дмитрук Галина Анатоліївна

Війна. Моя історія

У нас було мирне, спокійне життя поки 24 лютого 2022 року о 5 ранку гучний звук не розбудив все населення Маріуполя. 

Згадуючи той день, у мене починає битися серце від тривоги.  Все сталося миттєво: краючий серце звук і яскравий спалах, який осяяв темне небо.  Скочивши з ліжка я не розуміла в чому справа. 

Кімната на секунду стала неймовірно світлою, а люстра гойдалася на стелі.  З думками, що мені потрібно завтра рано вставати до школи, я лягла спати, не підозрюючи, що цей день розділить наше життя на ДО і ПІСЛЯ. 

Вранці того ж дня я починаю збиратися до школи, але до мене в кімнату вривається мама з переляканим обличчям. У нерозумінні я запитую , що трапилося, а їй знадобилося кілька хвилин, щоб зібратися з думками і повідомити мені жахливу новину: «Почалася війна, Дениса забрали у невідомому напрямку».  У цій короткій фразі стільки болю, якого я ще ніколи не відчувала, - вона схожа на тілесну рану, цей біль глибоко всередині, роздирає моє серце на маленькі шматочки.  Мене переповнив страх за сім'ю, страх за брата та за майбутнє.  Що ж нас чекає - безпросвітна темрява чи промінчик надії? 

За кілька днів від першого ракетного удару, гучний звук розірвав усю мирну тишу.  Свист і звук вибухів, що роздирає душу.  Ми з сім'єю зібрали речі, взяли документи і швидко вибігли надвір.  Було темно, я не бачила куди я наступаю і куди біжу, але мета була одна, Вижити.

Я думаю, що кожен може уявити холодні, запорошені, товсті стіни підвалу багатоповерхівки.  Тоді ми ще мали світло, ми могли трохи орієнтуватися в підвалі.

Нас було 16 чоловік.  Дорослі вирішили облаштовувати кімнати для ночівлі - хто знає скільки часу нам судилося провести в підвалі. Тоді я сподівалася, що не більше години. Але я ще ніколи так не помилялася, як у той день! Через кілька днів відключили воду, газ, світло та опалення. 

ПІДВАЛ

Сидіти тиждень у підвалі виявилося непросто. Атмосфера в підвалі була гнітючою: у його мешканців зникала радість в очах та надія.  Дні ставали однотипними.  Бувало таке, що я навіть не розуміла який час доби, ніч чи день. 

Моїм орієнтиром була ввімкнена лампа в коридорі, - тоді я розуміла, що настав день і батьки піднялися зі свого лежака.  Ми всі спали на пуфиках, які були заповнені пінопластом, місця на всіх не вистачало, доводилося тулитися і підбирати зручні пози.

Було боляче усвідомлювати, що ти більше не повернешся в те мирне життя, яке було раніше.

Щоразу від вибухів роздиралося серце, ніхто не знав, куди летить снаряд і відсоток попадання прямо в наш будинок був високим. У підвалі ставало все холодніше, почав закінчуватися запас батарейок, світло було тьмяним, економили на всьому. Без електроенергії ми прожили місяць. Цілий місяць без тепла та світла!  Їжу поділяли на три етапи: сніданок, обід та вечеря.  Але готувати в підвалі було неможливо, і треба було виходити назовні для приготування їжі.

Час перестав існувати, ніхто в підвалі не рахував дні.  Воно було і не потрібне, всі давно втратили надію. 

Усі дні давно змішалися у темну прірву, а слово «тиждень» перестало існувати.

Ми ще довго не повернемося додому. Для нас слово «дім» - це розкіш.  Після пережитого починаєш більше насолоджуватися життям і цінувати близьких.

Сьогодні в мене найбільший страх це не павуки та не змії.  Найбільше я боюся знову пережити свою історію, знову почути звуки пострілів і опинитись у брудному, темному підвалі. Сподіваюся, що така історія більше ні з ким не повториться, а особливо зі мною та моєю родиною.

Зараз наша сім'я в безпеці. Ясна річ наша історія не закінчилася, бо йде війна. Буде ще багато подій, яких надасть нам доля, але головне, що ми всі разом і не втратили один одного.

Вистояли і перемогли!!!