Погуляти містом ми можемо недовго, тому що в нас постійні обстріли. Були моменти прильотів «Градів» до нас у двір… Ніч, крики, страшно.

Під час пожеж люди не могли відчинити двері й вибігти на вулицю. Ті, кому не змогли допомогти, загинули. Так живцем згоріла мати із сином. І ніхто їм допомогти не міг, тому що двері заклинило, і пожежники не змогли їх відчинити.

 У нас свої проблеми. Ми думаємо, як допомогти синові. До п'яти років Толик ріс здоровим і активним, але рік тому його почали мучити страшні напади. М'язи обличчя починає страшно тіпати, як під напругою струму, руки-ноги зігнуті й так затиснуті, що мені, дорослій людині, бракувало сил їх випрямити. Син промучився кілька місяців, поки лікарям вдалося, нарешті, поставити діагноз – епілепсія.

Я боялася спати ночами, боялася, що не зможу надати вчасно допомогу синові. Нам сказали, що ця хвороба може призвести до смерті через звичайний удар. Коли діагноз підтвердився, Толик уже переживав по кілька нападів на день. І нам сказали, що хвороба ця лікується довго, що таблетки ми будемо пити три-п'ять років.

Через хворобу син відрізаний від світу, він не може самостійно гуляти й спілкуватися з дітьми. До нас почали дуже упереджено ставитися вихователі в дитсадку. З препаратів нам допомагали тільки протисудомні, але в Авдіївці їх було не знайти. Ми об'їжджали всі довколишні міста. Та й зараз бувають перебої з постачаннями.