Сімейко Денис, 9 клас, Чорнобаївська гімназія-філія опорного закладу освіти "Чорнобаївський ліцей Чорнобаївської селищної ради Черкаської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Романенко Ірина Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року пам’ятаю, наче це було вчора. Цей ранок почався, як і будь-який інший: я просто збирався до школи й уже був готовий виходити, але мама сказала зачекати. Перші мої думки: може, карантин або щось подібне. Та виявилося, що справи набагато гірші — почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Тоді я ще не розумів усієї складності проблеми, але всі навколо були налякані, збирали екстрені сумки і шукали найближчі укриття.

Настала перша ніч, і нам повідомили, що через наше село буде проїжджати російська техніка. Ми сиділи в домашньому укритті, поки не оголосили відбій тривоги.

22 червня 2022 року — тяжка дата для мене, адже тато поїхав із дому, і невідомо було на скільки часу. Наступного дня померла татова бабуся, і це був перший раз, коли я був на похороні.  Відтоді вся робота по господарству лягла на мене. До цього я не займався подібними справами, тому спочатку мені допомагав дідусь, а далі я сам навчався, методом спроб і помилок.

Настав новий рік, а тата вже не було вдома досить довго.. Я тоді ще не знав, що його дислокація затягнеться на десять місяців.

Протягом цього періоду багато чого змінилося, але мені було байдуже на все — я просто хотів, щоб тато приїхав додому. І ось йому дали відпустку на 14 днів. Я намагався провести якомога більше часу з татом, навіть не ходив до школи.  Але на восьмий день йому подзвонили й сказали, що потрібно підмінити когось на два тижні. Він поїхав, і в мене було відчуття, що поїздка затягнеться надовго. Розпочався новий навчальний рік, і тепер вже офлайн. З цим роком у мене пов’язано багато спогадів — через довгі повітряні тривоги ми все більше часу проводили в підвалі, де сильно здружилися з учнями старших класів і весело проводили час. Так і минув другий рік війни — важко, але здаватися не можна.

18 квітня 2024 року загинув татів друг дитинства, який був зі мною з самого народження  і завжди разом з батьками був моєю опорою, підтримкою. Його смерть була для мене страшним випробуванням.

Підтримкою став  тато, який приїхав  лише на чотири дні, бо це  було неофіційно.  Через надмірний стрес і недосипання, у мене почалися емоційні вигорання, і я чув голоси в голові, які кричали, що їм боляче, і просили допомоги. Я нікому про це не розповідав, щоб усі думали, що зі мною все гаразд.

Мені зараз  15 років. За час війни я багато чого змінив у собі, але найбільше змінився мій характер.

Незважаючи на всі труднощі, я ходжу до школи, проводжу час з друзями, і всіляко підтримую наших військових, і не тільки я, а всі мої однокласники: донатимо, проводимо благодійні ярмарки, виручені кошти від яких передаємо нашим військовим, проводимо цільові грошові збори та ін..  Я розумію, що мій шлях не такий важкий, як у наших захисників, людей, які змушені були покинути свої домівки і їхати у невідомість, шукаючи спокійного життя.  На щастя я цього не пережив. Але все одно в моєму житті є війна, жах, страх, переживання.

І я ніколи не пробачу тим виродкам, які прийшли на мою землю, спаплюжили її,  знищили сотні тисяч українців.