Максименко Світлана

Професійний коледж

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Хочу розпочати своє єсе з темної дати нашої рідної неньки України 24.02.2023.

На передодні був звичайний вечір, ми з сім’єю готувались до наступного робочого дня, були у кожного свої плани. 4 ранку розбудив нас дзвінок сестри мого чоловіка, яка на момент початку бойових дій знаходилась за 15 км від кордону з окупантами. Ми не могли повірити, що це можливо у наш час, при тому що наша нація українців нікого не турбувала, а жила мирно. І тут сестра каже, що збирайте необхідні речі і тікайте КУДИСЬ ПОДАЛІ, тому що пруть танки через їх село в напряму Харкова. Вони за лічені години оказалися в окупації, хоча якось ще не розуміли, як воно буде. У всіх була надія що це скінчиться дуже швидко. Але не тут то було, наші «сусіди», якщо тепер можна їх так назвати, стріляли всих хто попадався їм на дорозі, рострілювали машини. Тому наші родичі наділись переждати в погрібі увесь цей жах. З нами виходили на зв'язок словами «живі». Так пройшли у них три місяці, поки батька не ранило осколком, і вони виїхали через Росію у Європу, де зробили операцію батькові, але це суттєво не допомогло.

Батько залишився лежачим, так в продовж року і помер за кордоном.

Що стосується нашої родини, то ми зі сльозами і розпаччю, продержались вдома у передмісті Харкова 2 тижні. І після не втішних новин кожного дня вирішуємо дітей спасти виїхати на Захід. Які це були тяжкі години, простились вже зі своїми чоловіками, з будинком, і всю дорогу лилися сльози, і ставало питання перед глазами постійно, чому так,

чому ми повинні виїзжяти зі своїх домівок, які з останніх коштів будували, вкладували туди душу, а тепер якісь «чмоні» вирішили бути хазяйнами нашої землі.

Ці перші два тижні надивившись на все, наслухавшись бахів ми виїзжяємо. Довозять нас до Львова, і ми з сестрою вирішуємо рисковано виїхати за кордон в нікуди перший раз в житті, до цього не разу там не були. Дякуючи богу ми доїхали трьома поїздами до міста Ельблонг, поселились в якомусь таборі, потім в гуртожитку. Там були не лакшері, спали на паралонах, поки нам облаштували у приміщенні банку помешкання під гуртожиток. Скільки сльоз було, але одне було в радість, це спокійне небо і спокійні ночі. Це затьмарило усі наші страхи. Ще як їхали, всю дорогу не випускали телефони з новинами в Україні, також поляки які їхали рядом, дивились наші новини з великим шоком, що таке можливо.

Через декілька днів мені потрібен був гаджет для праці онлайн зі своїми учнями, тому що працюю викладачем. Я попросила поляків дати у використання на якийсь час. І тут дзвонить один чоловік і питає, ви вчителька. Я відповіла, що так. І на слідуючий день він допоміг мені пройти всі інстанції, щоб влаштуватись у польську школу для праці з нашими українськими дітками. На той момент їх у мене було 25 чоловік. Так і пролетіли 4 місяці контракту в школі, роботи і хлопот з учнями з різних міст України. Бачили б ви очі наших дітей, які вони були розумничками в чужій країні. І після закінчення 4 місяців я вирішую повертатися зі своїми дітьми у рідний Харків. Його на той момент бомбили ще сильно з градів і всього всього. Але була якась надія на краще. І тут вересень 2022 року став для нашої області значущим. Хлопці вигнали цих галів з нашої землі. Стало трохи спокійніше.

Так і живемо і працюємо, волонтеримо, донатимо. Шиємо зі своїми учнями професйного коледжу білизну у шпиталі для поранених, печемо солодощі на передову. І будемо це робити скільки буде потрібно, тому що країна у нас сама найкраща і кохана.

Дякую за увагу!!!!!