Новікова Оксана, викладач Пісочинської початкової школи "Надія"

Надихнули на написання есе події моєї сім'ї

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Лютий, ранок, вибухи на годиннику 04.47. Діти солодко сплять у своїх ліжечках, чоловік як завжди починає прокидатися бо на п'яту ранку заведено будильник. Вибухи не закінчуються, починають прокидатися діти. Все ближче, люто ворог обстрілює мирних жителів. Тривожна валіза вже була зібрана біля шостої ранку, а куди бігти?! Дивлячись у вікно бачу хаос на вулиці. Перелякані люди чекають на транспорт намагаючись втекти з-під обстрілів. Одноголосно було прийнято рішення, що ми будемо залишатися вдома. Запаси їжі ми мали, воду за день до повномасштабного вторгнення привезли з джерела, послуги з водопостачання, газу, тепла надавалися безперебійно. Йшов день за днем, лютий добігав кінця.

Мала прийти квітуча весна, та першого березня

внаслідок авіаудару зруйновано повністю нашу квартиру в багатоповерхівці. Лише відомо Богу, як ми вижили.

Мабуть у Бога на нас інші плани. Ми залишилися без нічого. Всередині залишилися лише тримальні стіни, все інше звернулося за лічені секунди.

Вулиця, крики людей, мертві випадкові перехожі, калюжі червоного кольору, палаючі машини, які проїжджали тієї миті.

Налякані діти не могли вимовити ані слова. Тривожна валіза, діти та я з чоловіком вирушаємо. За декілька кілометрів живуть наші батьки, які були також наляканими від того, що відбувається. В нас не залишилося вибору, та ми розмістилися всі у двокімнатній квартирі разом. Надалі ворог все з більшою жорстокістю знищував мирних людей. Від того, що пролітали винищувачі дев'ятиповерхівка «ходила пішки». Ночі були безсонні, бо все сиділи над дітьми. Запах весни, спів пташок ми не почули тому, що жили в постійному страху. Всі вчительки у школі де я працюю перетворилися на сильних, незламних волонтерів. Лише гріло душу, що ми допомогаємо людям. Стареньким пенсіонерам, які залишилися один на один в нелегкий час та всім нужденним хто до нас звертався не відмовляли в допомозі. Так само проходили і літні дні без якоїсь радості. Діти не могли вільно гуляти із-за ракетних обстрілів, сиділи майже весь час у підвалах.

Осіння пора кличе школярів за парти, а радощів немає, як і присмаку життя. Люди стали зомбаваними, діти стали на очах більш дорослішими, з'явилися перші сиві волосинки у дітей.

Попереду знову люта зима, блекаут, вимкнене опалення. Купа хвороб, лікарні, ліки та все, як наче сніжний ком накручуєтся одне на одне. Весна прийшла рання, а радощів на душі не відчували, як і присмаку життя. Літня пора додала теплих промінчиків сонця, літніх канікул для дітей, та все ж не радісний настрій. І знову осінь п'ятсот з чимось днів йде, як то кажуть «спєціальная ваенная операція». І так по колу. Осінню пору окутає зима, холодні дні.

Та я вірю у міць Збройних Сил. Ми наближаємось кожен день до перемоги.

Розквітнуть лани, буде знищений ворог.

Моя сім'я, як і багато інших зможуть відбудувати майно та повернутися додому. Вірю, до Україна пройде через всі випробування та стане кращою аніж була!