У березні 2014 року, напевно, усе почалося. А відчули це все десь у серпні 2014-го, коли закрили Ясинувату і ми не змогли виїхати з роботи. П’ять днів там виживали. Я – медпрацівник, тому бойові дії доводилося бачити своїми очима.

Початком війни стали вибухи. З рідними тоді говорили про те, що страшно, не знали, що робити і куди бігти.

Під час бойових дій ми їхали в Урзуф, виїхали з Ясинуватої. Деякий час були в Маріуполі, в Урзуфі – куди змогли доїхати. Але були там недовго, все одно повернулися додому. Манівцями через Мар’їнку, але все-таки додому.

Я залишилася без роботи, без допомоги, без знайомих і друзів, які залишилися там. Зараз у безпеці себе не відчуваю. Напевно, ніхто не відчуває. У мене двоє діток. Вони ще маленькі, ще не розуміють. Одному півтора року, він менше відчув. А старшому п’ять років, іноді показує на вікна і питає: «Що це?» Він теж ще не розуміє, напевно, так навіть легше.

Слава Богу, наш будинок не був зруйнований. Через війну багато переосмислили, переоцінили, намагаємося якось жити.

Величезне спасибі за гуманітарну допомогу, яку нам надавали. Я була вагітна, коли у 2016 році отримувала від Ахметова [допомога Фонду Ріната Ахметова] продуктові набори, потім памперси.