Маріам Сальнікова

Запорізька гімназія №45, 10 клас

Учитель який надихнув - Перелигіна Вікторія Андріївна

"Війна.Моя історія"

Той день назавжди закарбується в моїй пам'яті. Це був лютневий ранок, я солодко спала, до онлайн-уроків було ще далеко. Прокинулась від телефонного дзвінка о п'ятій ранку. Піднявши слухавку, почула дикий плач своєї подруги. Перше, що мені спало на думку: «Боже мій, хтось помер?». Але замість цих слів прозвучало: «Мілено, у нас стріляють, почалась війна». Ще під дією сну мій мозок не міг сприйняти цю інформацію, тому зрозуміла, що ліпше спочатку заспокоїти подругу, яка в той момент перебувала у Херсонській області. Закінчивши розмову, я побігла до батьків, які ввімкнули телевізор та чекали повідомлень. Ніхто нічого не розумів, все здавалося нереальним.

Згодом моя родина під кожний звук сирени бігала до бомбосховища. Інколи, особливо вночі, стелили подушки та ковдри у ванній. Ми там ховалися з молодшим братом. Але все одно було дуже страшно. Потім тато прийняв рішення відправити нас за кордон. Мама спиралася і плакала, бо не хотіла залишати його самого. Але слова: «Подумай про наших дітей»,-змусили її погодитися.

Черга до евакуаційного потяга здавалася нескінченною. Тиснява, штовханина, плач жінок та дітей, розгублені погляди чоловіків, скуління собак-все злилося в якийсь жахливий сон.

Три доби у закритому вагоні , де було близько 130 людей стали найважчими. Було настільки спекотно, що одна дівчинка втратила свідомість, так як вікна не відчинялись, у повітрі змішалися різні запахи і сильно тхнуло. Спати можна було тільки сидячі, їжу доводилося економити. Я була така втомлена, що вже майже ні на що не реагувала.

Уночі потяг раптово змінив маршрут через обстріли і пошкодження. На одній із зупинок ті, кому потрібно було до Львова, почали збиратися та бігти на електричку. На кордоні поляки нас тепло прийняли, забезпечили їжею. Після прибуття в Хелм ми чекали ще 7 годин, поки нас заберуть родичі.

У Польщі було красиво, тихо, але мені було некомфортно. Я повністю замкнулася у собі та відмовилась від спілкування. До місцевої школи не бачили сенсу мене приймати, бо в ній не було жодного українця, а моє знання польської мови обмежувалося кількома фразами. Зате мого братика взяли до дитячого садочка. Там він познайомився з хлопчиком, який знав обидві мови. Діти швидко потоваришували.

Ми сумували за домівкою і, витримавши тільки 3 місяці за кордоном, повернулися в Україну. Ще ніколи я не відчувала такого щастя, коли побачила з вікна автобуса надпис «Україна»! Тато зустрів нас вже в Запоріжжі. Ми плакали та обіймалися. У тривогу ми вже сиділи та спали в коридорі, бо нічні вибухи давали про себе знати, але це було неважливо, поки ми були вдома і всі разом.

Однієї ночі ракета влучила в річку за нашим будинком. Цей вибух був настільки сильним і гучним, що я подумала: «Мабуть, це кінець». Ударна хвиля зламала вікна, на підлозі лежали розбиті вазони з квітами та меблі, але нам пощастило в порівнянні з тими у кого не залишилося даху над головою.

Через те, що я дитина, то мало чим могла допомагати під час війни, але бути осторонь подій теж не могла. І коли моєму танцювальному колективу запропонували волонтерити, розважаючи дітей-біженців, ми радо погодилися. Було приємно підіймати настрій цим діткам, щоб вони хоча б на хвилину відчули турботу та підтримку. Також часто брала участь в акціях для збору речей та продуктів харчування для військових.

Навіть у складних умовах я навчилася жити далі, насолоджуватися миттєвими хвилинами радості. Народження моєї сестрички стало великим щастям для родини. Війна навчила цінувати і любити один одного.

На окупованій території живуть мої бабусі. Тривожні думки іноді не дають спати. Я молюся за них, молюся за наших воїнів-героїв, за моїх рідних та Україну.

Після темної ночі на Землю приходить ранок, після хмарного дня обов’язково прийде сонячний день. І я вірю в силу свого народу. Ми відбудуємо, відродимо все наше. Ми будемо жити, творити...