Вчителька Людмила Олегівна продовжує вчити дітей математиці, навіть перебуваючи в евакуації, так само, як її учні.

Я вчителька, працюю в школі, а мій чоловік держслужбовець. Коли розпочалася війна, ми не чекали цього, звісно. У нас відключили світло, потім воду. Згодом почалися обстріли.

Ми жили у підвалі. Ну як жили? У себе спали, а як починалися обстріли, всі сусіди стукали у двері – і ми спускалися. Так прожили до 30 березня. А потім діти сказали, що треба виїжджати, і ми поїхали до Запоріжжя.

Ми поїхали 10 квітня, коли наш міський голова об’явив евакуацію. Люди з сумками, хто з чим… Маленькі сумочки були, ти ж баул не потягнеш. Я тоді чергувала на роботі, бо у нас бомбосховище в школі, і черговий учитель був. Приїхав чоловік: «Бігом поїхали, бігом!» Ми за 50 хвилин зібрали всі речі. Кажу: «Ми ж тільки на тиждень, так?» В сумки щось повкидали, решту залишили, і поїхали. А потім виявилось, що це не на місяць, не на два…

Зараз проживаємо з дітьми. Я працюю як можу, чоловік теж працює. Їздила додому. Побиті вікна позабивали…  Ми виїхали сюди, тому що наша квартира на третьому поверсі, води нема, світла нема. Нема нічого. Вже газу нема. Як там жити?

Коли ми там були, телефон неможливо було зарядити, дітям додзвонитися. Чоловік бігав до колодязя, там набирав воду - і назад під обстрілами. Весь час над головами щось літало, танки їздили. Це просто жах! Ви ж розумієте, що таке вода в квартирі? І туалет, і руки помити, і голову. Про їжу я вже не говорю, їсти ніхто не хотів. Що наварю – все викидаю. У підвалі знайшли їжу – хто їв, хто не їв, щось роздали один одному. Їсти взагалі не хотілось.

Сусіди тоді вразили приємно. Стукали у двері, підганяли: «Бігом-бігом, виходьте! Ви що, не чуєте, що стріляють? Б’ють же там. Бігом-бігом, піднімайтеся!» Всіх перерахували, чи всі вийшли, чи всі є. Ми раніше просто знали один одного, віталися. А тут - всі один за одного. А коли в підвалі сидиш, треба про щось говорити. Кожен розповідав про своє життя: хто старший, хто менший, хто взагалі вже давній пенсіонер. Тепер усі роз’їхалися, але дзвонимо по телефону один одному: «Як там, що там, що вдома?»

Страшно, я не могла повірити у те, що у нас війна. Думала, це неправда. Хто б міг таке подумати? Дітям говорила, щоб вони їхали з Гуляйполя до Запоріжжя, а вони не виїхали. Згодом у Гуляйполі стало найважче. І там зараз так стріляють кожного дня...

Я продовжую викладати дистанційно математику та інформатику. У мене є діти, які просто просять допомогти. Я теж з ними працюю дистанційно. Хтось із них у Польщі, хтось у Синельниковому - хто де.

Школа наша ще ціла. Залишились у районі тільки дві школи – наша перша і четверта. Не знаю, яким чудом вони ще вціліли, бо інших шкіл вже немає. А було всього вісім шкіл.

Зараз ми у дітей живемо, але дім мій залишився там, робота моя там, у Гуляйполі. Я 33 роки пропрацювала в одній школі. Все моє там. Так само і чоловік. І діти дуже хвилюються.

Звичайно, я завжди буду викладати. Ну, не буде школи моєї -  я буду в іншій викладати, дітей навчати. Не буде моєї хати – як не буде, побудуємо. Кожен день дзвоню, питаю, чи стоїть. Стоїть – то й слава Богу.

Я кожного дня маю надію, та коли бачу, що відбувається в Гуляйполі, втрачаю надію. Війна йде, стріляють і стріляють з тої сторони, б’ють хати, все б’ють постійно. Летять, що горять, і касетні бомби, і фосфорні, і ракети здоровенні. Ми коли їхали, бачили, як ракета не розірвалася, так і стирчить посеред дороги. Проводи електричні – це просто страх, з кожного стовпа звисають. Ото побилося і висить. Тому ніяких прогнозів не роблю, бо не знаю. Я дуже сподіваюсь, але розумію, що нескоро відбудеться.