Ми живемо в місті Малин на Житомирщині. До війни у нас була звичайна щаслива сім’я. Чоловік працював на фабриці, я - в банківській установі, син вчився у третьому класі.

Війна змінила наше ставлення до деяких речей, відношення до людей, до життєвих цінностей. Головне – життя, а не гроші. Війна забрала в мене дідуся, який через перебування в підвалах захворів і помер, а я з ним навіть не попрощалась...

Сьомого березня центр нашого міста бомбардувала російська армія. Наш дім ходив ходором, над будинком літали винищувачі, це був суцільний жах! Син, замість того, щоб бігти в підвал, почав сповзати по стіні, втрачаючи свідомість. Після цього випадку я виїжджала з ним на Волинь - заради його здоров'я. У нього був стрес. Він відмовлявся їхати без деяких своїх іграшок, і ми взяли їх з собою. Плакав, бо тато з нами не їхав, а син боявся, що ми можемо не повернутись і більше не побачитись, бо до Малина підступали орки.  

Ми намагаємось вдома не говорити про війну. Коли останній раз бомбили вокзал – десь за кілометр від нас, було дуже голосно. Ми сказали малому, що то працює ППО, щоб не боявся. Але він не повірив, і з ним сталась істерика. Я розумію, що сину потрібна психологічна допомога і спокійне мирне життя.