У перший день, коли в нас літали літаки, я була вдома. Це перше, що пам’ятаю. Було дуже голосно, несподівано й дуже страшно. Ми сиділи в підвалах. Чоловік дивився з оптимізмом: що буде, те й буде. А я боялася.

Я зразу бігла до підвалу, узимку лягала одягнена. Тільки десь щось починалося – одразу в підвал. Також було й на роботі. З другого поверху сумки з паспортом забрали та спускалися на перший поверх. Але це більше було для заспокоєння душі. Я там ніби й не заспокоювалася, але знайшла своє місце. Але якби впало на дах, там би й засипало.

У нас же скрізь вода, я працювала на фільтрувальній станції. Скрізь були освітлювачі з водою. Раптом щось – і затопить, і змиє. Було «весело»…

Ми нікуди не виїжджали. А куди їхати? Із чим їхати? У нас немає мільйонів, щоб виїжджати кудись.

Війна огидно на всіх вплинула. У нас тут родичів уже немає – усі померли. У мене взагалі нікого з рідних немає, а в чоловіка в Росії живе брат.

У безпеці себе досі не відчуваємо. Усе непередбачувано. Ми постаріли, настрій огидний, втратили здоров’я, увесь час живемо в цьому стресі... Війна не прикрашала нікого й ніколи.

Загалом, нас Бог милував. Єдине, що на роботі були прильоти. Тоді велика куля пробила стіну й залетіла в роздягальню. До зали фільтрації прилітали кулі. У дворі по деревах влучало, але нічого серйозного не було. Наша фільтрувальна ціла, будинок теж. Слава Богу, не долетіло метрів 100.