Мене звуть Наталія Вікторівна. Війна нас застала вдома. Чоловік пішов на війну з першого дня, а мене з двома дітьми відвіз до мами в село, і там нас застала окупація.

Знаходились ми в селі під м. Василівка, опинились під сильними обстрілами, село було закрите на в'їзд і виїзд, не було навіть хліба. Ми ділилися з сусідами, чім було, а вони з нами.

Через 4 місяці ми попросились за гроші до чужих людей в машину і виїхали. Трохи більше року пробули в м. Запоріжжя, потім чоловіка ранило і ми їздили за ним по госпіталям. Так і лишились у м. Кропивницький, бо тут є працюючій садочок і школа. 

Перший день війни був дуже складним морально, чоловіка забрали на оборону Енергодару, на який йшли танки. Зранку в поспіху збирали речі, щоб встигнути, щоб чоловік відвіз нас до батьків. Діти були шоковані, не було часу ні на що, бо навкруги були взриви.

Коли ми 4 місяці були під обстрілами артилерії - це було найстрашніше. Кілька днів у нас під хатою стояли танки російських окупантів і стріляли звідти. Постійно ми ховали сина та доньку по підвалам, а коли виїздили – потрапили під обстріл.