Мене звати Валентина Володимирівна. Війна зруйнувала наше життя, відібрала дім, спокій та все, що в нас було. Я сирота, у чоловіка теж рано пішли с життя батьки, ми залишились сам на сам з бідою, підтримки ніякої немає.

Мій чоловік процюе в поліції, зараз продовжуе нести службу в Донецький обл., є учасником бойових дій. У дитини статус, що постраждала внаслідок бойових дій. Дитина замкнулась, не спілкується з однолітками, після пережитого стала зовсім сивою, боїться гучних звуків.

В Маріуполі був приліт в наш дім, ми ледве врятувалися, слава богу, фізично не постраждали. Їсти майже нічого не було, чоловік постійно залишав свою родину задля порятунку людей. Було страшно залишатись під обстрілом сам на сам с дитиною.

Коли зʼявилась можливість виїхати, ми відправились на територію України, їхали в обʼїзд, щоб уникнути фільтрацію, бо дуже боялись за своє життя та чоловіка, бо він є працівником поліції. Вибратись з окупації вдалося в середині квітня 2022 р.

Ми знаходились вдома в перший день війни, чоловік був на службі, від нього я дізналась, що був обстріл лівого берега Маріуполя, шкільні заняття відмінили. Тоді ми ще не розуміли, що нас чекає далі. 25 лютого повинна була бути евакуація, але потім ії відмінили і ми заспокоїлися, але даремно... Евакуація так і не відбулась.

День, коли в наш дім влучили ракети, та день, коли ми намагались виїхати, бо ми не знали, чи зможемо ми вижити, - це були найстрашніші дні. Але кожен день був дуже страшним.

Є і зараз страх до усього, кожен раз, як звучить сирена, нам здається, що зараз почнеться ад, як і в Маріуполі. Рятує заспокійливе.