Бондаренко Анастасія, викладач Миколаївської гімназії № 64

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Війна. Таке коротке слово ,а скільки болю та страждань воно приносить. На жаль ,для мене це більше не просто термін з підручника по історії, а те що викликає нестерпні спогади. Коли я ще була дитиною, мені дуже цікаво було слухати розповіді прабабусі про війну ,про її допомогу нашим солдатам, про невимовний страх ,який вона пережила ще зовсім маленькою . Прабабуся не могла розповідати це без сліз. А я в свою чергу була впевнена ,що війни назавжди залишились в далекому минулому. Але це не так. Війна почалась у 2014 році, але не для мене. Можливо через свій вік (а було мені 14 років ), а можливо через те, що ніхто з моїх близьких не приймав участь у бойових діях ,та я не вважала це чимось серйозним . Аж поки війна не прийшла в мій дім . Я дуже добре пам’ятаю вечір 23 лютого ,я прийшла з роботи , чекала на чоловіка і вирішила подзвонити бабусі. Ми трохи побалакали і вона сказала, що по телевізору багато говорять про війну і можливо вона скоро почнеться. Мені здалося це великою нісенітницею . Я переконала бабусю ,що це не можливо і час збройних сутичок вже давно минув ,зайнялася домашніми справами і спокійно лягла спати ,жодного поганого передчуття я не мала . І ось настав цей страшний ранок . Я прокинулась ,щоб збиратися на роботу і мимоволі зайшла в інтернет ,де в новинах писали про вибухи в різних містах України ,що Путін оголосив так звану «спецоперацію». Тоді я подумала, що можливо це все не правда, просто сон, не могла я в це повірити, не могла …. Я спробувала взяти себе в руки та розбудила чоловіка. Єдине ,що він мені тоді сказав: «я завжди буду поряд, щоб не було, нічого не бійся» .

Минуло півтори року, але чоловік не поряд. Він відразу пішов на фронт, щоб захистити мене та всю нашу країну. Єдине ,що мені залишається це молитися та вірити в краще. Одного сонячного ранку всі ми почуємо ті бажані слова.