Нікуліна Маргарита

10-А клас, Запорізький навчально-виховний комплекс №67

Вчитель, що надихнув на написання есе: Барахова Лариса Олександрівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Війна це жахлива істота яка забирає на своєму шляху життя усіх. Під час війни життя кожного українця змінилось, у тому числі та моє. Вона почалась ще у дві тисячі чотирнадцятому році. Ми були цим не дуже стурбовані, тому що все відбувалося було далеко від нас. Звісно, доходили чутки й новини, але ми не хотіли звертати на це уваги. Хоча люди з Донецька та Луганська дуже постраждали.

У дві тисячі двадцять другому році двадцять першого лютого я зі своєю родиною повернулася з відпочинку. У нас був дуже гарний настрій. Ми розповідали усім своїм знайомим, як гарно відпочили, катаючись на лижах. Вранці двадцять четвертого лютого дізнались, що почалася війна. Перший страх я відчула с повітряною тривогою. Вона була дуже довга й гучна! З початком війни мої батьки залишилися без роботи. Вони боялися залишати мене саму вдома, тому всюди ми ходили разом. Було дуже складно, бо люди почали купувати продукти й ліки. Коли нам знадобилися ліки, то ми простояли в черзі дві години. Було дуже складно знайти їжу для наших улюбленців, але ми впоралися з усіма складнощами. На початку квітня мої батьки повернулися до праці, стало трішки легше. Весна пройшла швидко, непомітно. В нашому районі з'явилось багато нових родин - переселенців, с Горіхова, Пологів і Маріуполя.

Вперше я зазнала жаху від вибуху вночі четвертого серпня дві тисячі двадцять другого року, коли російська ракета влучила в підприємство «Зірка», яке розташоване біля нас. Тоді на щастя незначно постраждали будинки й підприємство, людських жертв не було. Дев'ятого жовтня дві тисячі двадцять другого року загинула від вибуху наша знайома. Це було тяжко усвідомити… Нам пропонували виїхати з країни, але ми не хотіли залиши свою домівку. Це наша країна! Це наш дім!

Дев'ятого квітня дві тисячі двадцять третього року вночі, на мій день народження російська ракета влучила в будинок наших сусідів. Загинули люди: дядько Іван і його доньку Ірина. Від їхньої домівки майже нічого не залишилось.

Зібралося дуже багато людей, щоб помогти нашим сусідам, але не можливо було пройти в палаючу будівлю. Після вибуху залишилась тільки тітка Ольга, вона дуже тяжко перенесла втрату свого чоловіка й доньки. Після цього вибуху постраждало багато будинків, у тому числі й наш. Дім тітки Ольги, звісно, почали відбудовувати. Нам також допомагали люди відновити наш будинок. Ми їм дуже вдячні за це. Перший тиждень нам було дуже лячно залишатися в нашій домівці, але ми також з цим впорались. І все одно ми не кинули наш дім.

Я вважаю що зараз можна вирішити питання більш гуманним,а не терористичним шляхом.Наразі майже 2 роки наш народ просто знищують.Мені дуже шкода,що країна терорист обрала настільки жахливий спосіб аби вирішити питання території.Але все одно неможливо щось вирішити ракетами чи дронами.Життя українців повністю змінилось але ніколи не зміниться дух і незламність нашого народу.Ми завжди були,є і будимо однією могучою країною і я впевнена,що наш народ ніколи не піде на початок війни,ми будемо тільки впевнено стояти та захищати нашу могучу державу.