Банько Анна, 10 клас, Конотопський ліцей №3 Конотопської міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Передрій  Тетяна  Григорівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна! Найбільша за масштабами після Другої світової. Чому сьогодні лихо, що спіткало мою Україну, –  не страшна казка, не моторошний сон, а жахлива реальність, на жаль? Чому кров, смерть і відчай зайшли в мій дім, непрохані, неждані?

Але ж треба жити, якось треба жити...І тоді людина мусить діяти, аби вистояти, перемогти! 

Я живу на півночі України, у мальовничому місті Конотопі. Так уже сталося, що війна торкнулася нас із першого дня. Агресія Росії проти України почалася 24 лютого 2022 року. Назавжди запам'ятаю той страшний четвер. Зараз пригадую, як тоді було моторошно, як лякала невідомість дня завтрашнього.

Ці емоції не передати словами, коли тебе перехоплює гнів до ворога – кровожерливої орди. Саме в цей момент розумієш, що все вирішують за тебе, і від цього – страшно.

Сьогодні згадуючи той ранок, розумію, що майже нічого не пам'ятаю. Прокинулася, разом з мамою зібрали теплі речі та медикаменти. Увесь цей час напружено вслухалися в останні новини. Ми із жахом дізнавалися про все, що відбувається в Україні. Потім вирішили сходити до магазину, щоб поповнити запаси продуктів. Довгі черги, оплата тільки готівкою, поганий зв'язок... Усе це було незвичним для мешканців нашого міста.

Люди в чергах говорили тільки про одне – про війну. Усі були налякані: для українців це вторгнення стало несподіванкою...

Повернулися додому близько дванадцятої. Виклали продукти, роздяглися, знову увімкнули новини та й... отетеріли. Ведучі сказали, що російські війська підходять до Конотопа. Ми швидко поклали зібрані речі в коридор, прибрали дзеркало й сіли на підлогу. Чекали на щось, самі не розуміючи на що. Через деякий час почули постріли з автоматів. Вони були гучні, страхітливі.

Про себе подумала: «Ніколи й гадки не мала, що почую таке».

А далі все ніби в тумані: не пам'ятаю, як сутеніло, що робила, з ким говорила й про що думала. Але точно знаю: я дуже хотіла, щоб це був сон, який закінчиться і знову повернулися спокійні дні.

Уже майже 1000 днів повномасштабної війни.

Конотопці та конотопки працюють, навчаються, перемагають. Я теж не стою осторонь. Зараз часто ходжу на тренінги, організовую їх сама. Беру участь в акціях та зборах, дякуючи волонтерській спільноті, аби допомагати нашим захисникам.

Добре розумію, наскільки важливо розвивати місто під час війни, тому намагаюся донести це до молоді нашої громади також.

Разом ми точно відродимо місто, а після перемоги будемо працювати над його розквітом, аби про Конотоп знала не тільки Україна, а й цілий світ.

Хоч крізь терни – аби до зірок,

Нас жага до життя окриляє.

Ні на мить не притишуймо крок:

України нас доля єднає!