Бартошко Світлана, керівниця гуртка «Журналістська майстерність» гімназії біотехнологій №177 міста Києва

«1000 днів війни. Мій шлях»

Свої I000 днів та ночей з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну я хочу подивитися у дзеркальному вимірі, а там відображається 000I. Двічі в одну річку не ввійдеш. Утім, спробую хоча б подумки повернутися до точки відліку – першого ранку війни – 24 лютого 2022 року…

У всіх нас був свій шлях, свій вибір. Для українців та українок світ став без кордонів.

Задля порятунку, спокою своїх дітей – матусі, бабусі, дідусі вирушили у більш безпечні міста, країни. У дружніх нам державах діти не чують сигналів сирен, не бачать наслідків бомбардувань, а отже, у хлопчиків та дівчаток майже безжурне дитинство.

Моя родина залишалася у столиці. Мешкаючи у напівхолодній квартирі, з перебоями води, світла, зі скромними запасами їжі, як і усі українці – ми трималися.

Освітній процес у моєму навчальному закладі тривав. Як керівниця гуртка «Журналістська майстерність» я поставила собі мету, хоча вона звучить трохи пафосно: «З творчості у серці – до перемоги!» Мої юні журналісти  й журналістки (хто залишився в столиці, а  хто переїхав у інші містах та села України, за кордон) продовжували дистанційне навчання в гуртку.

Використовуючи усі можливі форми зв’язку (онлайн-режим, міський та мобільний зв’язок) гуртківці надсилали мені свої вірші, робили фоторепортажі, відеоінтерв’ю, малювали комікси і навіть захопилися літературним казкарством.

Зрозуміло, що ця дитяча творчість була, з одного боку, патріотична, з вірою у перемогу, з іншого – відчувалося, що у сучасних дітей – дитинство без дитинства. 

Увесь цей золотий творчий скарб я, з дозволу дітей, почала надсилати на міжнародні, всеукраїнські конкурси, фестивалі. Мені було приємно, що журі гідно оцінювало гуртківців, їхні роботи посідали призові місця, літературно-публіцистичні твори побачили світ у друкованих ЗМІ. Ви не уявляєте, як це приємно, як це надихає, коли ти телефонуєш батькам учнів і вітаєш їхніх синочка чи донечку з перемогою! І навіть якщо діти стали просто лауреатами, учасниками конкурсних змагань, марафонів – у такі моменти ми всі разом радіємо і хоча б на деякий час забуваємо про реалії війни.

Мені навіть по-доброму заздрять колеги: «Всі закрили свою душу для творчості, а ваші вихованці подовжують творити маленькі шедеври».

Я ще і ще раз переконуюся у тому, що творчість – лікує, надихає, відвертає від тривожного стану. Впевнена, що саме таку мету поставили й організатори конкурсу «I000 днів війни. Мій шлях». І знову на деякий час творчість надихатиме дітей, вона буде ковтком свіжого мирного повітря, креативним польотом під час війни.

…Відклавши історичне дзеркало, я знову бачу цифру I000, а за нею прийде I00I ніч. Це майже як у збірці східноазіатських казок «Тисяча й одна ніч».

Утім, хтозна, якою буде ця ніч. Але усім нам хочеться, як і герою казки «Чарівна лампа Аладдіна», потерти лампу і попросити у джина виконати одне для усіх нас бажання: «Хай в Україні буде мир!». Ми не маємо права здаватись, опускати руки. У назві нашої країни – УКРАЇНА – закодовано сім літер, а сімка – щасливе число.

Пам’ятаймо – наші герої не казкові персонажі, а мужні, незламні захисники та захисниці Збройних сил України!