Яковлєва Єлизавета, 16 років, учениця 10-Б класу Тернівського ліцею № 7, м. Тернівка, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання есе - Чубченко Оксана Олександрівна

Конкурс есе “Війна в долі моєї родини”

24 лютого – найжахливіший день в історії українців. Пролилися кров і сльози. Спокійне життя закінчилося, і розділилося на до і після.

Я усвідомила, що почалась війна 24 лютого. Прокинулась, почала збиратися до школи, але мама сказала, що було чутно вибухи в великих містах. З цими новинами прокинувся і тато. Ми були вражені підлістю і жорстокістю Росії. Чому??? На це питання немає відповіді і зараз.

Я була в розпачі і дуже налякана. Телевізор не вимикався ні на хвилину, і я дивилася, ридала, переживала за наших людей, за нашу країну. Люди швидко піддаються паніці, тому вже 24 числа в банкоматах не було готівки, в магазинах-їжі, а на заправках-пального.

27 лютого сталося те, чого ми з мамою не очікували : тато вирішив піти в територіальну оборону.

Ми були в істериці, ми залишались одні і не знали, що робити, але тато вирішив захищати нас і країну. Я пам`ятаю його слова, як вчора : «Якщо не я, то хто». Я дуже пишаюся зараз своїм батьком.

Мій тато– приклад справжнього захисника, воїна, борця за незалежність України.

Я намагалася підтримувати маму, і вона мене, але всі були налякані. Того ж дня в моєму місті пролунала перша сирена. Ми дуже швидко взяли зібрані речі, кішку і пішли до шкільного підвалу, бо школа знаходиться біля мого будинку. Я переживала за бабусю, своїх друзів, почала їм телефонувати і запитувати, чи в безпеці вони. Також я не розуміла, що відбувається і дуже тремтіла. Але до цього, на жаль,швидко звикла.

З часом постало питання про виїзд з країни, але мама розуміла, що це наша Батьківщина, і ми не повинні ії залишати. Ми спали в одязі, в коридорі, наш спокійний сон пропав. Наша кішка все відчувала і була постійно з нами. Ми заспокоювалися завдяки їй. Ці дні були, наче сон. Згодом почалося дистанційне навчання, я і мама відволікалися, але не переставали переживати за тата. Почали їздити до нього. Він був дуже втомленим, змореним, але, дивлячись на нас, намагався не говорити про це.

Було дуже незвичайно бачити тата в військовій формі.

Так пройшов місяць…

В квітні ми з друзями вирішили зібратися і прогулятися в нашому районі. І саме цього дня знешкоджували боєприпаси. Я вперше за час війни почула вибух. Після сльоз і страху, я почала відчувати біль, злість. Чому саме так, чому ми, за що? Чому українці повинні чути вибухи, страждати, бачити як вбивають рідних і руйнують будинки? Чому в 21 столітті є війна? Чому таке відбувається з нами? Чому ніхто не може зупинити ЗЛО ?

Люди повинні розуміти, що мир і спокій – найдорогоцінніше, що є у світі. Це можливість не чути вибухів, сирен, знати, що буде завтра, спокійно планувати. Але НЕЛЮДИ не розуміють.

Я дуже хочу, щоб ті, хто підтримує ці дії і країну агресора відчули на собі все те, що зараз відчувають українці і були покарані.

Я вірю, що цей день настане разом з Перемогою. Правда за нами, і весь світ разом з нами!

Але дуже сумно, що люди в нашій країні не зможуть жити так, як раніше. Війна – це жахливо, це сльози, біль, смерть, втрата, розчарування! В 21 столітті така подія є недопустима! Але ми обов`язково вистоїм і все буде добре, тому що у світі є місце справедливості ! Ми боремось за свою Батьківщину ! Слава Україні ! Героям Слава!