Ми втікали в серпні 2014 року зі Східного мікрорайону в Маріуполі, тому що нам сказали, що буде наступ. Дуже переживали, коли почалися події в центрі, тому що моя сестра жила поруч із цим місцем.

Усе нагніталося. Мені треба було звернутися до лікарні в ці дні, а в лікарні всіх, кого можна було відпустити, відпустили. Лежачих або маломобільних доправили в підвали.

Ми поїхали 24 серпня. Пам’ятаю, не могли довго машину заправити, була дуже велика черга на заправці. Чоловік відвіз мене зі старшою дитиною і з молодшою, якій на той час не було двох років. І повернулися ми додому тільки в жовтні, причому старший не повернувся, ми його відправили до Києва, до дядька вчитися, 9-й клас закінчувати, а молодший був зі мною в Юр’ївці довго, у родичів.

І тільки-но в жовтні ми повернулися, на наступний день обстріляли Сартану. Почався нескінченний стрес, очікування чогось поганого. Емоційно зіпсована моя декретна відпустка. Планувала насолоджуватися, але зрештою ми виїхали з дому й довго-довго не поверталися.

Критичним моментом став обстріл Східного, причому стріляти почали за тиждень до цього. Чоловік на Йордана, перед Хрещенням 18 числа, пішов воду святити, і вони біля церкви спостерігали, як на сході пролітають снаряди в поле, яке межує з нашим мікрорайоном. А ми в цей час з дитиною і хрещеницею шукали у квартирі несучу стіну, потім сиділи під нею, поки все гуркотіло. А наступний тиждень були якісь прильоти-відльоти. Я з дитиною гуляла у дворі на санках. Коли почалися залпи, я побігла до під’їзду. Встигла тільки пробігти кроків десять і стався вибух.

У цей день я довго не могла додзвонитися чоловікові, який був удома, а я – ні. Я чула якісь залпи. Почала телефонувати чоловікові, а потім усі в інтернеті почали писати, мені почали телефонувати, дізнаватися, як у нас справи, чи живі ми. Я чоловікові ледве додзвонилася. Це страшний стан, коли відкидаєш погані думки та взагалі всі думки до тієї миті, щоб почути голос... Його ж емоції, які він відчував, треба було бачити!

Наш будинок знаходиться майже в полі, і через нас пролетіло багато чого, але ми не постраждали. Це було, звичайно, дуже страшно, і виникли якісь страхи після цього. У моєї співробітниці, яка живе в сусідньому будинку, чотирирічну доньку поранило в ручку. Вони досі лікуються.

Я усвідомила, наскільки всі предмети, які ми наживали, вторинні. Усі холодильники, телевізори – усе це не важливе, головне, щоб усі були живі та здорові. Я взагалі стала більш до духовного схилятися, ніж до матеріального. Стала більш спокійно ставитися до втрати якихось речей. Моїм девізом стали слова свинки Пеппі: «Це всього лише бруд».