Голубничий Михайло, 1 курс, Відокремлений структурний підрозділ "Одеський автомобільно-дорожній фаховий коледж Національного університету "Одеська політехніка"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Леонідова Алла Олександрівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ця історія, як і багато інших, не може бути правдою, але вона є правдою. Чути свист снаряду, який вб’є жінку у сусідньому дворі. Спати одягненим і бігти у підвал своєї багатоповерхівки о другій годині ночі з торбою харчів та домашніми улюбленцями. Знати усі лайливі фрази, які тримали бойовий дух у перші тижні. Рахувати виходи з «градів» і знати через скільки секунд будуть прильоти.

Знати й бачити, як це, коли з неба сиплеться вогонь від фосфорних снарядів. Жити у селі в родичів і спати на підлозі по черзі.

Вмовляти собаку йти з тобою в підвал, коли почалося. Перебирати в підвалі картоплю, щоб відволіктися, коли над тобою, там, на поверхні, йде «контрбатарейка». Взяти у сім’ю песика, якого господарі покинули, поїхавши до Польщі. Стояти у черзі по воду у неймовірну спеку по кілька годин, тягнути її додому, підіймати на четвертий поверх, а тоді повторювати це пару разів – і так кожен день.

Покинути місто, в якому народився і прожив усе життя, бо більше десятка артобстрілів на день, не кажучи вже про повітряні тривоги, перетворюють життя на суцільне ревіння сирен.

Бачити батька двічі на рік. Чекати дзвінків. Жити в очікуванні. В очікуванні відбою. В очікуванні дива. В очікуванні. Ми всі чекаємо. Чекаємо і робимо те, що можемо: працюємо, навчаємось, віримо, підтримуємо, донатимо. Стоїмо!