Щепановська Дар’я, 9 клас, Залісько-1 гімназія

Вчитель, що надихнув на написання есе - Черватюк Оксана Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

2022 рік - найважчий рік для кожного сучасного українця, а саме - страшна дата 24 лютого 2022 року. Ця дата залишиться в серці кожного із нас. 23лютого 2022 рік був звичайним моїм днем, у якому не було нічого дивного, ніхто не очікував біди. Вивчивши уроки, я пекла торт для свого дядька, в якого на слідуючий день мав бути день народження. Спікши торт, я готувалася до сну. Побажавши батькам солодких снів, я пішла спати і складала план на завтрашній  день, але не все було так як я думала ….

Настав ранок … Збудили мене не любі слова мами, а звук нестерпної тривоги. Я тоді майже і не розуміла, що коїться.

Після того страшного звуку до  мене прибігла мама. Я  була дуже налякана і не могла сидіти  тихо без маминих обіймів. Через деякий час я вже заспокоїлась, і мама розповіла, що це все через те, що клята Росія вирішила напасти на мою Україну і знищити усіх нас. Після цих слів мені стало нестерпно лячно, бо я розуміла, що в будь-яку секунду може прилетіти ракета в нашу оселю. Ішли дні …. Волочились тижні …Помалу минали місяці, відколи почалася війна. Нашій Україні ця трагедія завдала все більше і більше болю і нашим серцям також. Від війни постраждало  багато людей, .

На нашу землю прийшла чорна біда… З кожним днем війни моє життя  почало дуже змінюватися. Почали мінятися погляди на життя, розуміння світу, людей і цінності.

До того, як почалася ця трагедія, ми жили спокійним життям з своїми грандіозними мріями на майбутнє. Я гуляла з подружками, ходила в школу без ніяких загроз, ми робили тусовки і круто проводили час…В одну мить…все змінилося. Мої друзі, з якими я дружила, спілкувалась, а деякі найріднішими за усіх, виїхали за кордон, бо хвилювалися за свої життя. Але вони не думали про те, як буду жити тут я без них, бо саме вони були моєю опорою і підтримкою, єдині люди які зі мною залишилися – це мої батьки, але усе одно мені не вистачає тих людей, з якими можна буде поговорити про відносини і пригоди.

Мені дуже не вистачає їх. Звісно я б могла виїхати теж, але моя сім’я є тією, яка відноситься до групи сильних і витривалих, тому ми з Україною понад усе.

В кожного українця є страх… Страх за своє життя і життя близьких, страх перед невідомим майбутнім, страх перед фізичними ушкодженнями. Постійна тривога, відчуття небезпеки, проблеми зі сном, дратівливість, труднощі, втрата близьких, руйнування домівок – усе це переживають українці.

2024 рік… Багато прогнозів щодо перемоги, але війна ще досі триває.

Чим довше триває війна, тим більше люди виснажуються емоційно. У кожного з нас багато гніву на агресора, владу і обставини. А найважче тим людям, які живуть в зонах активних бойових дій, відчуваючи постійний страх.

Я сподіваюсь, що війна ось-ось і вже закінчиться. Тому що, я хочу бачити Україну у різнобарвних кольорах, але точно не в чорно-білих.

Перемога залежить від нас і наших захисників, тому щира їм дяка і скорішого повернення до своїх осель. А наше завдання – донатити і вірити. Важливо пам'ятати, що те, що ти відчуваєш - це є нормально. Війна – це велике горе, і кожен переживає її по - своєму. Я хочу, щоб слово «переживає» залишилось у далекому майбутньому…Я дуже цього хочу!!! СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!