Плахотнікова Софія, 9 клас, Кременчуцька гімназія №1 Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Слоква Ірина Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна, війна, війна… Останні два з половиною роки тільки це і чутно. Вибухи, обстріли, смерть… Коли це все скінчиться? Якщо чесно, мене війна не торкалася до лютого 2022 року. Як і більшість українців. Але все змінилося після випуску новин, що якось дивився мій батько. Там казали, що росія зосередила війська біля українського кордону. По всіх каналах телебачення було чути лише це. Мені навіть захотілося подивитися той випуск, а після його перегляду я так нічого і не зрозуміла…

Але ось настала та мить, коли я вперше почула сигнал повітряної тривоги. Що робити?

Побігла в кімнату до старшого брата, який намагався заспокоїти мене. У цей час із магазину повернулася мама, вона купила всі необхідні продукти (на випадок, якщо все буде погано). Під кінець дня ми всі чекали новин про обстріли, про території,  захоплені ворогом. Ніхто нічого не розумів. Ніхто не знав, що робити зараз. Ніхто не знав, що буде далі… І ось пролетів перший місяць війни. Ми спускалися в підвал, боячись кожної тривоги, читали новини. Я дуже раділа, що на початку війни наше місто не обстрілювали. Життя тривало. Але одного дня все змінилося…

«Ти їдеш до тата в Чехію»,  - сказала мама одного квітневого ранку. Я не знала, коли зможу повернутися в Україну, не розуміла, що я робитиму в чужій для мене країні.

Адже в Україні залишаються мої друзі, усе моє довоєнне життя… Настав день від’їзду, який співпав з моїм днем народження. Зі мною їхали дві сестри та старший брат, якого, на жаль, на кордоні не пропустили, тож він був змушений повернутися, а ми з сестрами поїхали далі. Поїздка була важка, але нарешті ми зустрілися з татом., який виїхав за кордон у переддень війни. У Чехії я була пів року, за цей час було багато і хороших, і поганих подій; було і складно, і легко.

Не буду обманювати. Так, за кордоном багато зручностей, багато нового та цікавого. Але ж як хотілося додому!

І ось сталася подія, яка змінила мою свідомість. 27 червня 2022 року. Кременчук. Торгівельний центр «Амстор». Що мало бути в нелюдів у головах, щоб поцілити ракетою і знищити його нанівець? Вони забрали життя 22 людей… Я весь день нічого не знала, а ввечері (коли зателефонувала подрузі) дізналася про цю трагедію. Жаль і сльози, сльози, сльози… Я хотіла бути вдома, допомогти пережити це горе, але могла лише здалеку спостерігати за новинами. І ось я повернулася додому. Довго не могла звикнути до сирен, але в сховище під час тривог уже не бігли, сиділи між двох стін. Уже просто звикли.

Але ж так не можна! До війни звикати не можна! Вона має закінчитися!

В Україні мені було значно краще, хоч інколи і небезпечно. Я зрозуміла, що повернулася в інше життя. Комендантська година, робота ППО, дистанційні уроки, люди з окупованих територій – усе це нагадувало, що йде війна. Війна змінила нас усіх, мабуть, немає людини, яку б вона не зачепила. Але я вірю, що ми з часом зможемо все відновити. Але повернути втрачені життя та дитинство ніколи не вдасться.

Після слів «Війна закінчилася!» ми вже ніколи не будемо колишніми, у нас залишаться спогади. Ми ще довго збиратимемо наші серця і душі докупи.

Війна триває…Але ми живемо. Дякуємо нашим чоловікам і жінкам ЗСУ за кожен новий день. Віримо в нашу перемогу і щасливе майбутнє нашої держави. Слава Україні!