Рябенко Вікторія, студентка, Заклад освіти “Харківське вище професійне училище сфери послуг”

Вчитель, що надихнув на написання есе -  Юдаєва Єлизавета Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Середа, за вікном минають останні дні зими, вже ж 23 лютого, і так хочеться теплої весни. А попереду екзамени, та випускний 11 класу. Ось закінчився сьомий урок, і щось ми так втомилися, тому вирішили з однокласниками піти з восьмого уроку. Написали записку класному керівнику, що її учні пішли з власного бажання, й залишаємо цю записку на столі.

Якби ми тільки знали, що будете завтра, то, мабуть  ніколи б не пішли з того уроку зарубіжної літератури...

На годиннику сьома ранку, і чомусь мати з татом так швидко ходять по хаті, наче в паніці, як ніколи раніше. У нас не так проходять ранки. Напевно, щось сталося, але я не звернула на це уваги. Через деякий час заходить до моєї кімнати мати, я чую ці страшні слова:

- Збирай речі, війна. - Я була не в змозі привести себе до тями, бо була шокована почутим. Здавалося, що на мить весь світ зупинився.  

В моїй голові було пусто. Як таке може статися? Зібравши свої думки до купи, зі стола беру свій телефон  і заходжу до чату з вчителем. Бачу, що до школи ніхто не йде. Не розуміючи, як жити далі, та що з нами буде, я вирішую зібрати хоча б якісь теплі речі.

Батьки вирішують поїхати до магазину купити якісь продукти, але я розумію, що багато вони не візьмуть, бо люди в паніці почали скуповувати все, що бачать на поличках.

Мені становиться лячно від того, що показують по телевізору. Невже в 21 столітті може бути війна? Чотири дні було спокійно в моєму Ізюмі, але потім, на п’ятий день почалося те, після чого я не стану людиною, яка була раніше.  

Ці страшні обстріли вночі здавалися самими страшними, що я чула.

Цей свист запам’ятався в голові, коли летів літак та скидав на домівки те, що вважалося недопустимим в цьому світі. Все, що я можу згадати, це те, як я з батьками тремтіла від страху та не розуміння, що там коїться на зовні, тому що весь час сиділи у підвалі - сирому і холодному.

Єдине, що зігрівало, це мої котики, які теж були з нами.

Дні загубилися, сидячи у підвалі, вже не знали навіть, який день та скільки часу, тому що не виходили нікуди через великий страх. За кілька днів, або годин, не знаю точно, чую, як їде по моїй вулиці страшне, тяжке, а ці постріли здавалися кінцем світу.

Ворог захопив моє місто, і, на велику удачу, моя родина залишилася живою.

Прийшла весна, яку я чекала, але не цю, не таку страшну, а яскраву і теплу. На вулиці був початок березня, холодний, як серце кожного українця на цей час. Після тяжких днів вирішили зігрітися в теплій хаті, а потім дізналися, що вже 8 березня. Свято, але в душі нічого радісного не було.

Я починаю згадувати, як в школі планували свято 8 березня, але наші плани зруйнували, і всі веселі шкільні дні залишилися тільки спогадами.

Минув час, наче трохи стало тихо, трохи заспокоїлися, але було так боляче, що моя ненька Україна страждає кожного дня від ворога. Страшний ворог робив злі речі, які неможливо пробачити, щоб зберегти своє життя в окупації. Там, де була я і моя родина, люди приховували своє українське “я”.

Півроку окупації були злими та страшними, не було нічого: ні світла, ні інтернету, навіть води, але мій український дух не покидав мене ніколи. Я знала, що все буде добре, та дочекаюся визволення свого рідного міста, тому що українців ніхто не зламає.

Літо вже закінчувалося, і час йшов до осені. Моя мрія була вступити до навчального закладу і здобути нові знання, але розуміла, що час пройшов, вже пізно для вступу, та ще ж була окупація. Надія не покидала мене, і 10 вересня звільнили моє місто Ізюм. Я була настільки щаслива, що тремтіла від цієї події.

 -Йдуть! Йдуть!- Чую, як кричать це мої сусідити, та рідні. Це були вони, наші герої.  

Українські військові наближалися до наших домівок, щоб перевірити обстановку місцевості, а ми не могли встояти, бо так хотілося їх обійняти - таке рідне, знайоме. На очах у всіх виступали сльози. Ось вони, ми їх обіймаємо, наших героїв. Напевно, ми не спали неділі три через такі щирі емоції.

Кожного разу, коли бачили військових, ми махали їм рукою, і,  дивлячись на їх посмішки, ставало так тепло у серці, хоча на вулиці вже було прохолодно. А все ж таки це гріло.

За такий тривалий час відчувалася радість, якої не було пів року. Кожен день, виходячи далеко з дому, відчувалася воля. Я більше не повинна приховувати і боятися - я вільна, незламна українка.

Через рік мені вдалося вступити до училища, і зараз ще навчаюся. Нехай пропустила один рік, але все одно отримаю професію, а потім, можливо, ще піду навчатися, щоб поставити себе на ноги.  

Моє місто нескорене. Нехай воно й постраждало, але надія завжди є в нашу перемогу й на далі. Знаючи, як кожного дня страждають українці, хочеться вірити, що все ж таки перемога буде, і Україна засяє новими фарбами ще більше, бо вона в нас єдина.