Війна застала нас вдома. Ми нікуди не виїжджали, знаходимось тут. Через Каховське водосховище йдуть бойові дії. Ми в зоні обстрілів постійних знаходимось з Енергодара, Кам’янки, Знам’янки, Водяного. 

У нас всього вистачає, бо ми живемо в селі, в нас багато своїх продуктів. У нашому регіоні не було нестачі ні в чому. Що своє було придбане, що фонди різні допомагали, в нас аптека не зачинялась. 

З водою було трішки проблемно, але привозили питну бутильовану. Тільки на городі пропало все. Та це - не біда. Головне, щоб люди були нагодовані, з водою. 

З села народу виїхало багато, була паніка, страх. Наша старша дочка тут залишилась, а менша разом зі своїм сином виїхала в Польщу. Вона там працює, допомогу ніяку не отримувала, не оформляла. Старша сказала, що звідси нікуди не поїде. Ми підтримуємо їх, як можемо.

Чомусь раніше ми не знали, скільки гарної української музики і пісень українських. Я стала дивитись українські серіали. Мабуть, щось клацнуло в голові, хоча я ніколи й не розмовляла російською мовою.

Хочеться, щоб якнайшвидше війна закінчилась. Віримо, чекаємо, сподіваємось. Саме головне, щоб було спілкування, щоб був мир.