Мені тридцять років. Маю двох дітей, дев’яти і чотирьох років. Ми жили в селі Червоногригорівка Нікопольського району Дніпропетровської області. Через обстріли виїхали в Новософіївку. Це село знаходиться в тому ж районі, але тут спокійно.

24 лютого ми прокинулися від дуже гучних вибухів. Як виявилося, росіяни обстріляли військову частину, що знаходилася неподалік. Кілька перших ночей ми провели у підвалі, бо були налякані. 

Дев’ятого липня росіяни обстріляли нас із Градів. Недалеко від нашого будинку стався вибух. Того ж дня я вивезла дітей, а сама продовжувала працювати на Укрзалізниці. Неодноразово потрапляла під обстріли. Було дуже страшно. 

Нещодавно загинуло два залізничники, а ще п’ять тримали тяжкі поранення. За час війни загинуло багато знайомих і колег. 

З листопада я не працюю, бо ні з ким залишити дітей. Звичайно, коштів не отримую, але зараз найголовніше – життя дітей. Менша дитина постійно плаче, бо дуже хоче додому. 

Хочеться повернутися до мирного життя. Хочеться, щоб діти пішли в садочок і в школу, а я повернулася на роботу. Вірю в ЗСУ і надіюся, що війна закінчиться якомога скоріше. Мрію про тишу, спокій і безпеку.