В палаючому Маріуполі люди виживали, кооперуючись і ховаючись у підвалах, бо російські бомби безжально знищували кожну будівлю разом із мирними мешканцями

Ранок 24 лютого 2022 року почався з вибухів в районі аеропорту. Чоловік заскочив до спальні, сказав, що почалась війна, що потрібно збирати речі. Документи у нас були давно зібрані, ще з 2014 року, але до кінця ніхто не усвідомлював, що таке буде. Ми потихеньку, без поспіху, зібрали речі, обдзвонили усіх родичів. Брат чоловіка був у відрядженні, тому ми забрали до себе його жінку із дітьми. Ми перебували вдома, нікуди не збирались виїжджати, бо думали, що все буде гаразд.

Ми з чоловіком і дитиною покинули місто аж через рік, у березні 2023 року. Їхали через Новоазовськ, Росію, Прибалтику. Переживали, чи пройдемо контрольні пункти. Росіяни моніторили особисті дані в телефонах. Деяких завертали, не давали або виїзд, або в’їзд. Сама дорога була складна. Ми добирались десь четверо діб до України, та все минуло благополучно. 

З продуктами нам дещо повезло, тому що на передодні ми скупились, ще й нас було декілька сімей: мати мого чоловіка і брат з родиною. Ми всі разом скинулись. З водою було дещо складніше. 

Коли почали вимикати воду, моя свекруха, яка пережила важкі 90-ті, сказала, що потрібно запасатись. Ми набрали [воду] в усе, що було: у ванну, кастрюлі, бутилі, відра. 

Це була наша технічна вода, з питною було дещо важче, особливо наприкінці березня. Запаси ми вичерпали. Сніг топили і дощову воду збирали. Ми перебували у підвалі нашого дому, із сусідами кооперувались на багаття. Чим могли, допомагали один одному. Всі намагались щось дати дітям. Допомагали жіночкам старим, які там залишились. Взаємна кооперація, яка виникла між сусідами, нас врятувала. 

Ми не могли зв’язатись із рідними, не знали, що з ними. Жили у підвалі, навколо нас гинули люди. Дев’ятиповерховий будинок вигорав за одну ніч перед очима, стихійні кладовища з’являлись під кожним вікном.

І куди не піди - скрізь з’являлись ці холмики з хрестами або відповідні згортки. Ми не знали, де шукати допомогу. Переживали, щоб діти, не дай Боже, не захворіли, бо не знали, що з цим робити. 

Думаю, що війна закінчиться, у кращому випадку, через пару років. Лякає, щоб це не переросло у заморожену фазу, як у 2014 році, коли проблема не вирішена, і в будь-який момент все може початись знову. У найближчий рік це точно не закінчиться.

Я мрію, щоб мій син далі зростав у мирний час і самореалізувався. Щоб він забув, що таке повітряні тривоги, і що ми там пережили. Моя мрія – щоб дитина жила в мирі, побачила світ. Стабільності я не бачу і не знаю, будемо ми жити тут, чи повернемось додому, в Маріуполь.