Війна застала нас вдома, в Маріуполі. Мамі було 82 роки. На Лівому березі ми жили, у двоповерхівці біля ЦНАПУ і парку «Веселка». Поруч було сховище, ми там ховались разом із сусідами. 

Чоловіки бігали за водою до пологового будинку, варили їжу біля під’їзду. До своєї квартири ми не могли добігти, хоч до неї було десять метрів. 16 березня було попадання в драмтеатр і у наш двопід’їздний будинок. Під’їзд обвалився, залишився один вихід. Машини біля будинку були завалені. Люди їх відкопували і їхали без вікон. 

Ми виїхали 21 березня, коли дали коридор. Коли сиділи під обстрілами, то думали, що війна тільки поряд із нами. А коли проїжджали по місту, то побачили масштаб трагедії. Там вбиті люди на узбіччі лежали. 

Потім ми вибирались з мамою через Донецьк, через Європу, і приїхали до Київської області. Тут дочка з онуками і зятем живуть ще з 2014 року - переїхали з Донецька. Побудувались там, біля аеропорту, і жодного дня не жили – їх будинок розбомбили. 

Зараз в Києві винаймаємо квартиру - дві пенсії уходять. Дякую за допомогу Фонду ЯМаріуполь, за якісь переселенські кошти. Це все, що ми маємо.

Моя квартира була на Полтавській. Мій будинок згорів, його вже знесли. Мамин будинок два роки стояв, тепер його ремонтують, але поки там росіяни, ми до Маріуполя не повернемось. 

У мого брата 27-річний син був інвалідом, хворів на ДЦП. Він загинув 4 березня. Його не могли поховати, бо всі ритуальні послуги вже не працювали. Лежали люди в пакетах, без пакетів, нічого ми не могли знайти. Невістка виїжджала на Лубни і здавала ДНК. Там, мабуть, братська могила. 

Ми дуже любимо свою країну і хочемо, щоб війна скоріше закінчилась. Я дуже вірила і сподівалась, але зараз розумію, що ще тяжче стає. Дивишся: цвіт нації помирає, кращі люди. Наші діти ангелами уходять на небо - це дуже тяжко. Хочеться вірити, що все буде Україна, тому що неможливо таку квітучу землю знищити. Ми все мали. Чому ми допустили, що вони зайшли своїми чоботями, топчуть нашу землю і не дають нам жити? Дайте нам жити, як ми хочемо!