До війни була якась радість, впевненість у завтрашньому дні, а зараз день прожив і слава Богу. Зараз люди всі ходять убиті горем, ми не знаємо, коли війна закінчиться.

Ми живемо за 12 км від Дебальцевого. Ви уявляєте, що там було у 2014–2015 роках? Ми ховалися, на землю падали. Дід мій пішов у гараж за картоплею. Як почали бомбити, так після цього у діда на нервовому ґрунті почало заплющуватися око. Довелося робити операцію. На дачі у нас два снаряди розірвалося, уламки досі збираємо.

А я під час війни на чотири роки виїхала до Вінницької області. Потім мені там набридло. Я думаю: нехай стріляють, а я поїхала додому.