Чорна Валерія, 15 років, Новоселівський Перший НВК, с. Новоселівка Перша

Есе «Один день»

Це був кінець травня, сонячний і ясний день. На перерві, ми з подругою вирішили вийти на шкільне подвір’я, аж раптом, почули гул реактивних літаків та гелікоптерів. Ніхто не розумів що відбувалося, налякані батьки бігли до школи, щоб забрати своїх дітей додому, звісно, мене теж забрала матуся. Вдома, з новин ми дізналися, що обстріляли Донецький аеропорт.

Я нічого не розуміла, мені було дуже страшно, було чутно постріли, а в голові крутились мамині слова: «Мабуть, почалася війна!»

Коли в Авдіївці почали сильно стріляти, люди масово виїжджали з міста, бо боялися за своє життя, та життя власних дітей. Ми не були винятком, і також переїхали до села Новоселівка Перша. Та, нажаль, і тут було неспокійно, четвертого липня відбувся бій на блокпосту поруч із селом. Я ніколи цього не забуду, о п’ятій ранку ми бігли до льоху, навколо чути постріли та крики людей, то був справжній  жах. Ми думали, що і тут почнуться запеклі бої, і на деякий час переїхали до іншого міста. Протягом тижня ми були у родичів. Через деякий час бабуся зателефонувала, і повідомила, що в селі все тихо і ми можемо повертатися додому. Стало відносно спокійно, тільки інколи, десь далеко чутно поодинокі постріли.

Чотирнадцятого лютого, я добре пам’ятаю це число, бо цього дня народилася моя мама, граючись на подвір’ї, я почула свист над головою. Забігши до дому в шокованому стані, не промовивши ані звуку, я просто плакала.

Бабуся зрозуміла що зі мною коїться, бо саме тоді говорила по телефону з батьком. Він повідомив, що знову почали обстрілювати село. Вранці, з «сарафанного радіо» ми дізналися, як Новоселівка Перша пережила цю ніч. Уламки снарядів зрешетили не однин будинок у селі, а і  школу, шкільний автобус. Навіть цілий снаряд залетів до людей у будинок, добре, що вдома нікого не було.

Це справжнє щастя, коли всі живі!

З часом все стихло. Де-не-де, було чутно поодинокі постріли.

Після нападів на село ще довго на полях залишалися нерозірвані снаряди. Всі переймалися за людей, які працюють у полі, адже вони просто могли не помітити снаряд і підірватися на ньому.

Коли ж для мене настав той «Один день», я не знаю, бо досі не вірю, що в моїй країні йдуть бої, гинуть невинні люди, матері втрачають своїх дітей, діти стають сиротами. Це страшний сон, наче фільм жахів! Я кожного дня молюся, аби все це скоріше припинилося.