Сільська вчителька навчає дітей дистанційно і знає, як вони хочуть повернутись до своєї зруйнованої школи і спілкуватись наживо. Учні на уроках навіть не звертають уваги на прильоти

Я народилась і живу в маленькому селі Софіївка на Донеччині, працюю вчителем фізики і математики в школі. На жаль, наш заклад повністю зруйнували обстрілами, і ми вже другий рік навчаємося дистанційно. 

Село наше було обстріляно кілька разів, і сусідні села під обстрілами були. Вночі дуже гучно навіть зараз. На жаль, навіть діти звикли до вибухів. Вже всі, хто виїжджав із села, назад повернулися, бо кажуть, що добре там, де нас немає.  Особисто я навіть не виїжджала.

Важко було в перші тижні вторгнення, мабуть, через паніку. Сюди не постачали ліки, супермаркети були порожні. В сусідньому селі розбили взагалі торговий центр і закрили їх. 

Були продукти харчування тільки на ринку, але проблема була в тому, що в банках не було готівки, і на ринку не скупишся, бо немає грошей. 

Я взагалі співчуваю людям, які проживають в місті. Бо у нас в селі є погреби, є своя картопля, овочі, закрутки - ми спасалися тільки цим. Курочку якусь зарізали, бульон зварили - і вже маємо їсти. А ліків не було взагалі. Гроші на карточку приходили, а їх неможливо витратити, щоб щось придбати. Дуже допомагала гуманітарна допомога, яка приїжджала до нас в село. Місяці через два налагодилась ситуація.

Найбільший шок - це те, що страждають діти.  Я працюю в школі і бачу дітей, які хочуть повернутися до школи, а вона зруйнована, її взагалі немає. І коли лунають повітряні тривоги, я кажу: «Діти, може, від'єднаєтесь і перейдете у безпечне місце?», а вони: «Та ми звикли, ось тут поруч - прильот». 

Діти звикли жити під вибухи, і це страшно. Такого не повинно бути. Дуже шкода дітей. 

Важливо, що люди вміють підтримувати один одного, допомагати один одному. Телефонують зі Львова, з Івано-Франківська, запрошують до себе, от така єдність. Ми сидимо в маленькому селі, і не знали, наскільки наша країна прекрасна і дружня. 

Набридла ця війна. Не видно їй кінця. Скільки батьків не повернулося до своїх родин, скільки цих похорон в селі, в місті, скільки жінок залишилося без чоловіків, скільки матерів похоронили своїх синів! 

Напевно, ми всі будемо лікуватися в психлікарнях після цієї війни, тому що морально дуже важко за цим всім спостерігати. 

І працювати важко, і жити важко. І навіть телевізор увімкнути з тими новинами дуже важко, і ніхто не може цього зупинити, і кінця цьому не видно і не чути.

Особисто я вважаю, що через пролиття крові мене здобудемо перемогу. Треба все ж таки нашій владі сідати за стіл переговорів,  треба домовлятися мирно. Бо через вбивства це буде війна до останнього українця. 

Своє майбутнє бачу в Україні. Хочу, щоб наша територія залишилася українською, що я повернуся до роботи в школі, до своїх улюблених учнів. Ми з чоловіком планували весілля, яке на жаль, через війну так і не вдалося справити. Мрію, як вийду заміж, мене буде велика чудова родина, ми будемо жити в мирі і посміхатися.