Ми живемо в постійному страху за своїх дітей.

Я виховую шістьох – клопоту багато. Але всі діти допомагають по господарству.

Свист снарядів у нас у Талаківці не вщухає ні вдень, ні вночі. Будинок трясе, і нас разом з ним. Дітей ми навчили, що коли стріляють, треба стелити ковдру на підлогу, лягати й лежати. Нам за дітей дуже страшно, за всіх діток, які тут живуть.

Діти кажуть, що до вибухів звикли, але від них ховаються і заспокоюють одне одного й маму.

Побоюються недарма. Після одного з обстрілів трирічна Галя сильно злякалася, замкнулася в собі й досі не розмовляє, тільки показує пальчиком. Грошей на її лікування в нас немає, на їжу ледь вистачає.