Харків’янка розповідає, як взимку та навесні, у перші дні війни, вони намагалися зігрітися та нагодувати дітей 

Рано-вранці 24 лютого 2022 року я прокинулася від почутих вибухів у себе вдома, в квартирі у Харкові. Потім уперше в житті я побачила і почула, як над головою летять ракети, які згодом влучили неподалік будинку, де проживають батько і мати. 

Деякий час ми банально виживали. Питна вода була у колодязі досить неблизько від місця нашого тимчасового перебування, тому з метою її економії діти набирали сніг, який ми потім розтоплювали на плиті для подальшого використання в побутових цілях. Запасу дров не було, а в будинку пічне опалення - тому ми ламали паркан, шукали дрова неподалік у лісосмузі.

В купі снігу робили імпровізований холодильник, щоб зберігати харчі.

Наші дівчатка власноруч зробили картки з іменами й телефонами рідних на будь-який випадок. Це було дуже страшно і сумно водночас. Вони досі їх носять із собою завжди й всюди всі ці жахливі місяці війни.

На жаль, домівку ми залишили й виїхали в інше місце. Ми - це дві рідні сестри з племінницями. До війни ми були дуже дружні. 

На жаль, по підприємству, де я працювала офіс-адміністратором і менеджером, дев'ятнадцятого серпня був завданий удар. Сподіваюсь на відновлення виробництва в найближчий термін. Ми випускали засоби гігієни, побутову хімію - критичну продукцію під час війни. В будь-якому випадку сидіти без діла не буду. Я ніколи не намагаюся змінити погоду і завжди вчуся танцювати під дощем.

Надихнув мене на краще й телефонний дзвінок від Фонду Ріната Ахметова із запрошенням до табору в Закарпаття разом з дітьми. Це сталося саме в той час, коли від відчаю я не знала, що робити: куди вивезти дітей під час сезонної алергії, на яку вони страждають щорічно. Це було несподівано, вчасно, приємно - радість переповнювала мене!