«Діти спокійно кажуть: «Дяді знову стріляють. «Гради» пішли»

Ми вирішили пройтися. Вийшли з дому, пройшли трохи і вдалині почули залпи. Ми вже звикли, що це десь далеко. А потім різко – секунда – і почали летіти снаряди. Я побачила той, що потрапив в будинок, із яким ми поруч були. Полетіли уламки, доньці Маші влучили в руку. Я схопила її на руки – і бігти.

У нас там невеликий кіоск був. Ми бігли до нього. У такій ситуації не виходить впасти на землю, думати взагалі про це. Я потім побачила, що все горить навколо. Решту снарядів я не бачила, просто чула дуже сильний шум. Дитина кричить, тому що все шумить, такий гул стоїть неможливий.

Зі мною подруга була, з її дитиною все нормально. Вона мені каже: «Дивись, кров». Я побачила кров у Маші. Пішла додому, хотіла перебинтувати, щоб відвезти в лікарню. А потім, коли розвернула руку, побачила осколок.

Сподіваюся, що більше ніколи такого не буде. Але залишатися страшно в Маріуполі. Вчора була в садку і побачила: там, де наша група, немає скла. Я просто уявила собі, якби це було в п’ятницю. Моя дитина... її б просто не було, дітей не було б. Там страшно перебувати. Це було б дітовбивство. Що живі – найголовніше, більше нічого не треба.

Уламок летів і влучив у руку. Мама хотіла дістати його, але не вийшло. Вона не згинається, ручка, коли я вниз більше роблю.

Нам робили операцію. Фонд Ріната Ахметова привіз медикаменти і Маші, і іншим дітям. Всім дітям, які постраждали. Прийшли відразу ж медикаменти. Я ніяких грошей не витрачала. І лікарям привозив Фонд все, що потрібно було потім, коли Маша продовжувала лікування. Був написаний список, що потрібно саме всім дітям і також моїй дитині, аж до бинта, до ватки.

Вона пише все, у неї виходить. Рука, звичайно, втомлюється, починає боліти. Буває ще на погоду дуже ниє шрам.

У нас дуже часто стріляють; чутно, і дуже добре чутно. Але люди вже не звертають уваги на це. Усі гуляють. Дуже багато дітей гуляє на вулиці. Деякі діти навіть бігають, говорять: «Дяді знову стріляють. «Гради» пішли». Це для багатьох людей стало повсякденним, ніхто не боїться.

Намагаються жити нормальним життям, тому що якщо постійно боятися, закритися в кімнаті та сидіти – це не вихід. Я теж переживаю, якщо чую: «Град» піде. Ось сьогодні нас о шостій ранку підняли, наприклад, всіх дружно. Вже і будильника не треба...