Я одна у батьків була. Мама в мене сліпа, інвалід, померла у 2015 році. Доводиться поневірятися по найманих квартирах і дітей за собою тягати.

 Наталії Іванівні 73 роки, вона дуже добра людина, хороша. Її чоловік помер, залишилася друга половинка будинку порожня. І вона пустила мене жити: «За світло, за газ платіть, живіть поки з дітками». Але це ж не вічно, тому що у неї самої троє онуків і вісім правнуків. І колись мені звідси доведеться кудись знову з’їжджати.

 Діти зі мною то в одній квартирі живуть, то в інший. Питають: «Мамо, чому ми то тут, то там живемо?» Де б ми не жили, вони вважають його своїм будинком, а я їм пояснюю, що у мене немає житла свого.

 Буває, що бахкає добряче, але порівняно з тим, що було раніше, то це вже небо і земля, ми вже звикли.

Найстрашніше – коли ми сідаємо в машину, діти всі сідають – і тут поруч розривається снаряд, летять кулі. Це треба було все бачити. Усі попадали, пролетіла куля прямо наді мною! Ось це було найстрашніше.

За дітей переживаєш, боїшся. Я у них одна. Якщо мене не буде, кому вони будуть потрібні? Діти підуть по інтернатах, чого я не хочу. У них нікого немає, ні бабусь, ні дідусів. Одна виховую, вирощую, тому я дуже переживаю за своїх синів.

Намагалася пояснювати, що це війна, що це не так вже й страшно. Намагалася переводити тему, казки, ігри – більше відволікати. Якщо відволікаєш, малюєш щось, книжки читаєш, це заспокоює.

 Страшно було. Переважно, ми по підвалах сиділи. Тому що менший криком кричить. Якщо навіть просто грім гримить, він кричить так, що караул. Біжить, думає, що вже стріляють.

Дуже важко буває, ночами плачеш

Кулі летіли, у сусідів потрапила бомба. Там розбомбило повністю сарай, рознесло повністю дах, у нас теж даху не було. Тут у нас стояла лавочка, її рознесло на шматки дрібні. Вікон немає. Забили деревом. Багато людей постраждало, дуже багато.

Війна нічого доброго не зробила. Всіх тільки лякає, більше – дітей, треба в першу чергу про дітей думати.

 Ми в школу не пішли через воєнний стан. Підемо в цьому році, сподіваємося. Я з ними займалася. Принаймні, алфавіт ми знаємо. Максимка може трохи по складах читати. Назарчику, звичайно, ще важко дається, поки не читає. Але писати – вони пишуть. І рахують, і пишуть.

 Дуже важко буває, ночами плачеш. Але я людина віруюча, у мене своя віра. Я просто лягаю на ніч і до Бога звертаюсь. Кажу Йому: «Дякую за те, що у мене є діти такі прекрасні, що ми не сліпі, що не кульгаві, здорові». Дякую Його за це все, щоб Він мені не дав.

Найголовніше, що у мене є діти. Я заради них живу, тому що це мій стимул життя, щоб їм в житті дати щось краще.