Борщ Володимир Віталійович, учень Волохово-Ярського ліцею Балаклійської міської ради

2014 рік для України став переломним, бо саме тоді почалася російсько-українська війна. У квітні 2014 року мені виповнилося сім років і я навчався в першому класі. Події, які розгорталися в країні, на той час не дуже торкалися моєї дитячої свідомості. Проте, незважаючи на свій юний вік, я бачив і чув, про що говорять мої тато і мама. Вони весь час були стурбовані, обговорюючи новини, які транслювали по телебаченню.

Одного дня, а було це приблизно в кінці лютого, на початку березня, вкотре ввімкнули телевізор, мої батьки стали свідками того, як Крим захоплювали «Зелені чоловіки». Батьки були приголомшені почутим і побаченим.

Звісно, було шокуючи обговорення щодо всього цього, таким чином з їхньої розмови я зрозумів, що Російська Федерація вторглася на нашу територію, шляхом незаконно проведеного референдуму анексувала Крим. На цьому країна агресор не зупинилася, почалося військове вторгнення на Донбасі. Звичайно, все це я чув зі слів батьків і з новин, які майже цілодобово лунали по телебаченню в нас вдома. Мій тато дуже емоційно реагував з приводу вторгнення російських військ в Україну, тому він не задумуючись пішов до військкомату, щоб мати змогу захищати та боронити нашу Батьківщину від ворога.

На початку серпня 2014 року мій тато пішов на війну, Пам’ятаю той день, мама плакала, ми з моїм старшим братом були дуже налякані і дуже засмучені, адже тоді ніхто не знав, що чекає нас попереду.

Я чекав тата, плакав сильно вночі, адже в день я був у школі і приховував сльози. Довго не міг зрозуміти, чому лише мій тато на війні, а батьки моїх однокласників удома зі своїми дітьми. У той час у мене були змішанні почуття: біль, страх, образа, гнів…

Звісно, моя дитяча психіка не витримала такого навантаження і в мене почалися нервові зриви. Так, я хлопчик, майбутній чоловік, я повинен був бути сильним, терплячим, але ж не в сім років. Отже, стримувати емоції та сльози дедалі важче, і лікар приписала мені заспокійливе.

Я завжди знав, що мій тато сильний, мужній і війна лише підтвердила це. Мій тато герой! В той час, коли інші батьки залишалися вдома зі своїми дітьми, могли обійняти їх і бути поруч, мій тато боронив Україну, не даючи ворогу можливості захоплювати нові території, відвойовуючи ті населені пункти, які все ж таки вдалося агресору захопити свого часу. Мій батько був танкістом, нагороджений орденом «Народний герой України».

На жаль тато захворів і помер два роки назад. Та для мене і моєї сім’ї він назавжди залишається «Нашим Героєм». Ціна миру зависока.

Тисячі скалічених життів, загиблих та померлих, зламаних доль. Чи можна було цього уникнути? Так! Якби кожен розумів, що таке територіальна цінність держави, керівники інших держав не приймали б рішення про вторгнення та захоплення чужих територій, а дійсно підтримували б дружні, ділові, дипломатичні стосунки між країнами.

Особисто для мене мир настане тоді, коли Україна переможе, адже війна закінчується завжди перемогою. Нехай смерть тих, хто відстоював свободу і незалежність України буде недаремною!