Бєляєва Марія, Пісочинський ліцей «Мобіль»

Есе "Один день"

Уже протягом майже восьми років на території України відбуваються страшні події, які торкнулися кожного українця і кожної українки. Але для всіх нас війна почалася у різний час: у когось, поки він стояв на Євромайдані, захищаючи інтереси народу і розуміючи, що настає новий період в історії нашої країни; у когось, коли його рідну людину забрали на територію воєнних дій; у когось на класній годині в школі під час розповіді вчителя. У мене, мабуть, це відбулося коли в школі ми робили янголят для українських солдатів на Новий Рік.

Я не пам’ятаю воєнних часів у нашій країні, тому для мене завжди були нормою новини про жертви на сході України. Війна стала настільки звичайним явищем, що я навіть не намагалася розібратися в її причинах. 

Саме усвідомлення війни і того жаху, який відбувається, настав тоді, коли мій брат почав службу в армії і мені довелося спілкуватися з військовими в АТО. Один солдат розповів мені про свого сина, заради якого він захищає свою країну, і про свої мрії. З часом ця ситуація забулася, поки мій другий брат не потрапив на територію, на якій відбуваються воєнні дії. Це був його свідомий вибір, але я була дуже налякана, коли почула про це, і почала накручувати саму себе думками про те, що він може більше не повернутися. Коли він розповідав, як чув постріли, захищаючи штаб, я зрозуміла, що не можу боятися за нього, тому що він сам обрав стояти там і в його голосі ніколи не звучало страху, то чому ж я, яка ніколи і близько не стояла біля пострілів, повинна боятися? Зараз я відчуваю лише гордість за нього і слухаю історії з зовсім невеликим хвилюванням, але показую йому лише впевненість в мирне небо і щиру вдячність за те, що він без краплі страху стоїть на захисті нашої країни.

Мені знайомі багато людей, які стоять на захисті територіальної цілісності України, деякі запевняють, що все буде гаразд, а деякі ходять по лікарях і прокидаються посеред ночі від жахів минулого.

Війна тим чи іншим чином торкнулася кожного з нас, навіть ті, хто кажуть інакше, скоріш за всього, просто звикли до цього настільки, що не помічають змін. Взагалі, дуже страшно чути «звикли до війни» чи «не пам’ятають, як було до неї».

Дуже страшно розуміти, що цього року діти, які не знали мирної України пішли у другий клас, але це реальність. Нова реальність, з якою нам довелось стикнутися сім з половиною років тому. Як підліток, якому було лише вісім років, коли почався цей конфлікт, я не можу сказати, що змінилося особисто для мене, тому що я дійсно майже не пам’ятаю, як було раніше, але я пам’ятаю, як знайомі моєї сім’ї виїхали до іншої країни, в якій панував мир, і як я в той момент лишилася свого близького друга.

Нині дуже багато українців щось назавжди втратили, але в той самий час немало знайшли.

Ми довели цілому світові, а в найпершу чергу і самім собі, що здатні на дуже сміливі вчинки, що наша нація найсміливіша, найміцніша і найзгуртованіша, що ми гідні називати себе українцями. Можливо, я ще нічого не зробила для нашої країни, але саме завдяки тим людям, які вистояли і вистоюють найстрашніші часи, бути українкою – насправді честь для мене.

Мої старші брати закінчували навчання у школі, бачачи на останніх сторінках підручників історії України теми про такий важливий момент, як проголошення незалежності України, а я закінчу навчання темою про нову історію України, про Революцію Гідності, збройну агресію Російської Федерації і гібридну війну. Але наші два різних покоління об’єднує те, що ми, незалежно від подій, під час яких живемо, пишаємося своєю країною і людьми, які в ній живуть. Може, я і не знаю, як було «до», але знаю, що дуже скоро побачу мирне, безпечне і таке очікуване для України «після».