Шаповалов Микита, учень Костянтинівського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №1

…Костянтинівка. Весна. Травневі свята. Мені вісім років. Вся родина зібралася за столом на подвір’ї. Ми разом, вдома - як чудово… Милуємося красою квітучих абрикоса та вишні. Скрізь розпускаються квіти: тюльпани, проліски, фіалки, кульбабки. Звідусіль лунає спів та щебет птахів. Віє легенький вітерець. На блакитному небі пливуть легкі, білосніжні, кумедні хмарки. Відчувається подих весни. Але все заступає чорна хмара й краде радість, застує сонце. Це подих біди. Звідки вона?

Друге травня. Я прокидаюся посеред ночі від гучного звуку сирени, пострілів та шаленого гавкоту собак. Не розумію, що відбувається. Вранці у новинах повідомили: "У Костянтинівці 28-го квітня влада була захоплена групою озброєних бойовиків самопроголошеної «ДНР». З ночі 2 травня, у рамках антитерористичної операції, що проводиться Збройними силами України, триває бій з терористами в районі телевежі, яку намагаються захопити «денеерівці». Вони застосовують важку зброю. Є поранені з нашого боку. Тримаємось".

Тоді вже було зрозуміло, що війна дійшла й до нашого міста. Для моєї родини події весни стали шоком. Ми зустрілися з новою реальністю: по вулицях ходили озброєні люди, місцеві боялися виходити з домівок, було введено комендантську годину, по телебаченню постійно оновлювалась статистика про поранених та вбитих.

Пам’ятаю гул гелікоптерів над нашим будинком - не знаєш чого очікувати, дуже страшно. Над містом нависла зловісна тиша і страх… Мешканці почали залишати місто, виїхали й ми. Напередодні старшому братові надійшло запрошення здавати ЗНО у Харкові. З Костянтинівки рух потягів було скасовано, залишилася єдина можливість – добиратися туди тільки автосполученням.

На блокпостах стояли люди в балаклавах зі зброєю й перевіряли документи. Якщо події другого травня для мене були лише голосом війни, то перетин блокпостів – уже був обличчям війни. Ми такого ще ніколи не бачили, моторошно... Пам’ятаю, як хвилювалась мати, але вдавала ніби все гаразд, розказуючи нам усілякі цікаві й кумедні історії.

Поки ми були в Харкові, 5 липня 2014 року наше місто в ході проведення Антитерористичної операції  підрозділами Збройних сил України було звільнене.

Незважаючи на те, що моє рідне місто звільнене від окупантів, війна досі триває. Костянтинівка знаходиться в прифронтовій зоні. Іще й сьогодні ми чуємо приглушену стрілянину й розуміємо, що країна-агресор порушує Мінські домовленості, що війна триває й не десь далеко, а зовсім поруч.

Для мене мир настане тоді, коли я зможу вільно пройтися парком Щербакова в Донецьку, відвідати краєзнавчий музей у Луганську та прогулятися набережною Кримської Ялти. Мир – це посмішки дітей, відсутність пострілів, нові будови, а не зруйновані війною дитячі майданчики. Мир – це вільна і квітуча незалежна Україна, це наша рідна мова, це наш жовто-блакитний прапор, це моя щаслива родина, мій дім, моя школа і друзі.