Страшно згадувати, коли війна почалася. Був обстріл, я лежала у ванні. Мене син туди відвів і поклав, таке укриття було. Не могла я голови підняти, а син приїхав з Донецька і доглядав за мною. Так і залишився зі мною жити. До Донецька його більше не пустили, перекрили всі шляхи і дороги. Від нас до Першого майданчика в Донецьку 6-7 кілометрів пішки, але нікого не пускають.

У підвалі доводилося нам сидіти. Могли і день, і два, і три просидіти. Газ був спочатку, а потім його відключили. Вода була, спасибі синові, що колодязь викопав. А в іншому виживаємо, як можемо.

Зараз, коли стріляють, ми вже з дому не тікаємо.