Наталя звикла до того, що стріляють. А коли тиша - страшно, очікування чогось нехорошого ...

Війна застала мене в Первомайському. Тут у мене свекруха і чоловік тут прописаний. Ходили ми на город – і почали раптом над головою літати літаки. Тоді стало страшно, ми схопили дитину і виїхали до Донецька. Два місяці були там.

А потім, коли сказали, що назад не пускатимуть, ми повернулися, тому що тут була свекруха. І ось з тих пір ми тут.

Будинок наш трохи постраждав, були побиті дах, вікна, стіни. Довелося викладати нову стіну.

Ми в підвалі сиділи, іноді навіть цілодобово. Їли, що було, тому що готувати не могли – не було ні світла, ні води.

Зараз тихо, але коли тиша, постійно чогось очікуєш. А коли стріляють, не страшно вже. Звикли.