Милосердова Вікторія, учениця 8 класу Красненьківського ліцею Іллінецької міської ради Вінницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мазурик Алла Іванівна

Війна. Моя історія

Цей морозний ранок засів у моїй пам’яті, неначе написаний найжирнішими чорнилами. Розплющивши очі, я подивилась на годинник, на якому уже майоріла цифри 7:20.Через декілька хвилин у кімнату ввійшла мама і мовчки ввімкнула телевізор, аби хоч якісь голоси наповнювали дім і не дали мені заснути знову. Я ліниво почала ходити і шукати шкільний одяг.

До мого вуха, неначе стрілою, долетіло слово, яке промовила ведуча: «Війна». Я застигла на місці, дослухаючись до кожного, сказаного нею, слова. «Мам, ти чула?»-тихим голосом промовила я, кивнувши в бік телевізора. Її очі я запам’ятала надовго. «Чула…чула»,- вже тихіше промовила вона, але все ж намагалася не подавати стурбованого виду.

Я зайшла в кімнату і, присівши на край, як мені тоді здалося, занадто твердого ліжка, обдумувала усе, що сталося за цей ранок, що чула, що бачила. На перший погляд , звичайний день, звичайні турботи. Але що робилося у думках кожного із моєї сім’ї… Мама моніторила новини занадто часто, ніж зазвичай. Розмовляла зі старшою  сестрою по телефону, переживала. Ввечері прийшов тато, закурив цигарку, сів на лавочку і задумливо дивився вдалечінь.

Із кімнати я чула, як між мамою і татом зав’язувалася розмова. Розмова про неважливе, розмова про всілякі дрібниці, розмова ні про що.

Я сиділа в темній кімнаті і переписувалася з подругою – хотілось підтримати. Тоді, у ті дні, я багато думала, що відчувають батьки, адже вони намагаються не показувати при мені свого переживання. Повернувшись на хвилину у той день, я розуміла - нічого не буде, як раніше.

12 вересня 2022 року мого батька відправили у Донецьку область. По телефону він розповідав, що з ним було, що він бачив, і як жив, спершись об стінку холодного окопу. Взимку, коли відключали світло, у мене було багато вільного часу, я почала малювати.

При свічі, я на листі в клітинку малювала патріотичні малюнки, які виходили не дуже, але цей досвід я зберегла у вигляді багатьох зібраних клаптиків паперу в одному місці. Ще я довгий час вела особистий щоденник, де писала усе, писала багато, дуже багато. Усе це збереглося і по сьогоднішній день.

Вдень, в похмурий холодний зимовий день я, добре закутавшись, вийшла на гойдалку і спостерігала за зимовим краєвидом. З тиші та з моїх думок мене вирвав різкий звук- це була ракета, яка пролетіла переді мною, над моїм городом. Я не встигла зреагувати, але все ж зіскочила з гойдалки і , різко зупинившись, прислухаючись до зимової тиші, не пропускала ніяких звуків.

Чорні-чорні птахи, які пролітали, неначе нагадували і попереджали - зима буде важкою для всіх. Ще не кінець. Було досить тяжко чути татовий змучений, але такий сильний голос. Мої малюнки з місяцями ставали все сірішими і сірішими…змучені пейзажі.. Очі людей я навчилася малювати зі змученим виглядом, байдужим, безцільним. Дуже багато крові, сліз було в тих очах. Я малювала їх, невміло передавала їхні емоції.

Так, як тато на війні, мама взяла на себе майже всі фізичні обов’язки. За літо її здоров’я дуже послабшало. Багато ран на руках…переживання за батька. Багато сірих днів ми проводимо з мамою вдвох, у різних кімнатах. Мама й не помітила, як я підросла. З війною час летить швидко.

Влітку 2023 року вперше приїхав мій тато. Тоді я була у старшої сестри в місті і не знала про його приїзд. Дні, коли тато був удома… небо було чисте-чисте…таке літнє, ніби війни нема, тато вдома, яка війна?Усе, як завжди, усе, як раніше…Але , коли він поїхав, небо перетворилося в сіру безодню…маленькі краплі дощу інеєм сідали на волосся , одяг…Мама, як і тоді, багато плакала, і я знову повернулася в ту реальність…реальність, коли все не так, як було раніше…Попереду така ж хмурна осінь.

Я не думала , що час так швидко пройде..це як військові їдуть додому, де вони побачуть своїх рідних, від них ніхто не відійде ні на крок…І справді,..ти вдома…але повернутися назад потрібно. І знову дорога, пусті чорні обгорівши поля і стомлені краєвиди.

Знову холодні окопи, темні ліси, сірі поля, посадки, а в руках знову цей автомат, який потрібно міцно тримати і не відпускати. Від страху більше нічого не залишилось вже давно…але залишилось відчуття того самого хвилинного спокою, що ти вдома. І ти завжди будеш вдома, на своїй землі.