Федик Богдан, учень 10 класу Повчанського ліцею Повчанської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Федик Жанна Іванівна

Війна. Моя історія

…Війна… Вона прийшла в моє життя підступно, неочікувано. І оселилась. В душі, свідомості, розумі, у моєму  будинку, у нашій країні! Нахабно випробовує кожного з нас на міцність. Оглушує свистом ракет. Затоплює кров¢ю і слізьми. Спалює у вогні. Знищує…Спопеляє…І…загартовує! Саме так!

Війна дає певні життєві уроки: сильним буває не лише тіло, а й дух; народ обєднує слово, а націю кує мова; боротьба – це океан, якого немає без краплинок, і кожна з них – важлива!

…24 лютого 2023 року – не день! Епоха. Ціла епоха невідомості, хвилювання, нерозуміння ситуації: як, чому, навіщо, наскільки довго?.. Тепер розумію, що навіть не встиг злякатись. Треба було якось втішити маму, заспокоїти бабусю, підтримати тата, дочекатися з Луцька дорослу сестру та її сім¢ю.

Ми всі мали бути разом! На всю гучність був увімкнений телевізор, безкінечні телефонні дзвінки ( то ми комусь телефонували, то нам хтось…).

А вночі приповз страх. Як жива істота1 Нахабно зазирав у найпотаємніші куточки оселі і …душі! Не дозволяв читати, грати ігри, зрештою, навіть заснути! Ніч була нескінченно довга!.. Замість піжами – спортивний костюм, поруч з ліжком - акуратно складений верхній одяг, під ліжком – не капці, а зимове взуття. На відстані простягнутої руки – рюкзак з найнеобхіднішим. В одній руці – ліхтарик, в іншій – свисток (десь прочитав, що за допомогою свистка дають про себе знати ті, хто опинився під завалами будинку)…

Саме страх познайомив з війною, нагадав молитви, а ще – обєднав нашу родину в єдиний організм. Ми мали згуртуватися! Стати сильнішими, плюнути на цей страх! Хвилювання залишиться. Надовго. Бо хвилюватися під час війни – природньо, а от боятися – низько! Україна стала на шлях боротьби! Уже нема ані часу, ані сил боятися!

Уже 25 лютого в нашому будинку поселилася 21 людина. Четверо маленьких діток та дві старенькі бабусі потребували постійної уваги. І я зрозумів: це мій фронт! Поки дорослі влаштовували сякий-такий побут, я був нянькою, вихователем, другом, медпрацівником для бабусь та «принеси-подай» для всіх. Мама відповідала за кухню, тато з дорослими чоловіками виконували завдання тероборони, дорослі сестри – солдати інформаційного фронту, брат перераховував гроші на ЗСУ.

Тьотя Марія плакала і молилась. І це була її робота. ЇЇ діти перебували в одному з підвалів Бородянки. Спочатку був звязок, а потім дзвінків та повідомлень не стало. (Вони вижили, навіть уцілів їхній будинок, але тоді про це ніхто не знав).

А 26 лютого ми провели на війну Максима, чоловіка сестри. І у всіх з¢явилася ще одна робота: чекати! Сестра трималась! Вона сильна! А я не міг її розчарувати! Анастасія найбільше мене мотивувала! Саме вона, наш двоюрідний брат та моя хрещена намагалися знайти час для мене.

Особливо страшними були довгі вечори в умовах світломаскування. І ми почали читати. Стуса…Симоненка… Ліну Костенко. Мама напамять цитувала «Марусю Чурай», двоюрідна сестра переспівала весь репертуар з «Океану Ельзи»…

Після кількох таких вечорів я перестав стежити за російськомовними блогерами. А ще Анастасія донатила. І я віддав усі свої заощадження. Мопеда уже не хотілось… Кожен дзвінок від Максима вселяв віру в Перемогу! Він ніколи не скаржився ні на умови, ні на забезпечення… І ми повірили, що все не так і погано! Жінки ліпили вареники, пекли пироги, на господарстві взагалі не стало скляних банок ( в селі готували м¢ясні консерви на фронт), а зі шкафів половину всього забрано на плетіння маскувальних сіток!

І саме в цей момент – «культурна бомба» - кавер «Червоної калини» від «Бумбокса»! Співали юні, літні, а найдужче старалася моя 4-річна племінниця Єва! І вже ніхто й не сумнівався, що ми «тую червону калину підіймемо» і, що «ми нашу славну Україну, гей, гей, льоз-ве-сє-лі-моооо!.»

А тоді почали з¢являтися перші біженці… І тепер у тебе не 5 джинсів, а двоє. Не три курточки, а одна… Канцтовари вигріб зразу і всі! (Щоб, як кажуть, не тягнути кота за хвіст). З першими проталинами почалася посівна, коли дизпаливо було в дефіциті. І ми з татом сіяли вручну. Як гарно пахнула рілля! І яке сильне відчуття того, що від твоєї праці тепер залежить не лише одна родина…

А ще ми садили і сяли квіти. Стільки, як ніколи! Намагались компенсувати ту втрачену красу у Попасній, Маріуполі, Охтирці… (Прозаїчно? Дуже… Але смак свята пізнається у будні дні!)

Я представник того покоління, яке пізнавши війну, швидко подорослішало. Дорослий – це відповідальний за свої вчинки. Я навчився це робити! А ще війна навчила українців бути українцями! Мені в цьому допомогли україномовні блогери.

Зізнаюсь: не легко було перейти на повністю український контент. Я це зробив. Прийшло чітке усвідомлення, що просто необхідно відмежуватися від усього «оркського».

Війна – це кожен день боротьби не лише з ворогом, а з самим собою. Ми маємо боротися із внутрішньою спокусою перебувати у звичній зоні комфорту і перебороти у собі ті настрої «одвічного  раба мацковського брата».

Ми – українці. Нація, яка тисячоліттями бореться за своє місце під сонцем. Тому ми зробимо все, аби перемогти раз і назавжди.

Хтось волонтерить, хтось постить, хтось донатить, найвідчайдушніші йдуть у бій… Нам потрібно цінувати працю, старання і сили один одного! Згуртуватись! Вистояти! Перемогти! Бо «українське сонце зійшло! Хай яскраво світить воно!»