У мене була маленька пекарня. Коли почалась війна, я годувала для наших солдатів, бо з хлібом у місті було дуже тяжко. Коли вимкнули світло, працювати я не змогла. 

Я не могла покинути свій будинок. Залишалась у місті до останнього. Обстріли були сильними, доводилось бігати в укриття. 

У квітні я виїхала з Кремінної до Дніпра, де у лікарні був мій син. Його поранило на фронті. Рік я прожила у безкоштовному старому будинку, в якому протікав дах. Я не жалілась, бо іншого виходу не було. Сподівалась, що будь-якої миті зможу повернутись додому. 

Коли весь світ об’єднається, тоді Україна переможе. Я чекаю миру та повернення всіх додому.